Лист з Канади…  
Світова громадськість не залишається осторонь подій на сході України. Чи не найбільше обговорень можна почитати у популярних сьогодні соціальних мережах, хоча й до цього явища треба ставитись досить обережно. Тим не менше, нам вдалося поспілкуватися із людьми, котрі зараз проживають далеко від рідного дому і переживають за долю своєї країни. Вони якнайкраще знають ситуацію зсередини «другої батьківщини». Сьогодні своїми враженнями ділиться корінна мешканка Прикарпаття, котра декілька років тому переїхала на проживання у Канаду. Зараз Ірина Климишин-Бучак проживає в Едмонтоні.
«Далеко за океаном відгукуються про події в Україні по-різному.  Якщо говорити безпосередньо про канадців, то здебільшого вони знають про все-все, що відбувалося і відбувається в Україні. Більше того, вони співпереживають, співчувають, кажуть, що Путін «крейзі», а Росія в особі свого президента становить загрозу для всього світу. Так, розуміння з їхнього боку є, є навіть моральна підтримка, бо дуже часто запитують: «А де твої родичі, чи в безпеці вони?»
Німкеня, з котрою я раніше працювала на роботі, писала листи до Обами та до Стівена Гарпера (прем’єр-міністр Канади – авт.), щоб ті адекватно реагували на події в Україні. Вона ж у робочий час заставила молитися мене і сама молилася за життя тих, хто був поранений на Майдані (я їй розповіла в той день, що мого односельця поранено в шию, дякувати Богу, живий, хоч і скалічений).
Багато канадців українського походження (мушу сказати, що їх тут безліч) щиро підтримують українців... Є спеціальні програми, через які можна перераховувати кошти на рахунки для потреб армії, а також в минулому – для потреб Майдану. І люди перераховують. Мої діти навчаються в українських школах, то зараз проводиться шкільна акція «Підтримай вдів і сиріт Донбасу». Батьки виписують чеки на різні суми, і суми бувають значні. Є люди, котрі мешкають тут, а в Україні мають кількох мужчин-військових, котрими опікуються (якщо так правильно сказати), тобто купують їм все, що потрібно: бронежилети, каски, прилади нічного бачення, взуття, шкарпетки... Все-все. І я знаю таких людей. Це направду так є... Я горда за них.
Але... Ми маємо тут і тих виродків, котрі себе називають «українцями» і кричать: «Расєя-матушка». І найбільше болить душа саме через них. Раніше я жила у провінції Саскачеван, там було безліч таких. Що вони тільки не виробляли!!! Позамовляли собі з України георгіївські стрічки і попричіпляли до машин, передали їм з України ДНРівські прапори, роблять фото на фоні тих прапорів і виставляються в соцмережах, якщо слухають музику, то щось на зразок «Вставай, страна агромная, вставай на смертний бой», вигукують: «ДНР руліт» і тому подібне. Все настільки було важко, що коли ми переїхали жити в провінцію Альберти, то я певний період часу не хотіла нікого бачити і навіть не було бажання знайомитися з так званими «українцями», бо ніколи не знаєш, що то за людина.
Але мушу сказати, що серед тих російськомовних українців траплялися тут на моєму шляху й справжні патріоти. І їм теж нелегко. Наприклад, телефонують до батьків, а ті відстоюють проросійську позицію, то й виникає конфлікт. Люди місяцями не спілкуються з родичами, бо мають різні політичні погляди... Все це складно. Ми тут навіть зустрічали росіянина, котрий відверто не підтримує політику Путіна і каже, що той не має права посягати на українські землі. Є різні люди з різними поглядами.
Канадський уряд вперше в своїй історії поряд з прапором Канади підняв чужий прапор – прапор України. Це було серед зими. Канада підтримує Україну. Це видно з канадських новин, із заголовків на шпальтах газет. Також ввела однією з перших санкції проти Росії, передала в Україну літаки, медикаменти (котрі завернули наші урядовці)... Це, звичайно, приємно.  Але, на жаль, цього не достатньо, щоб зупинилася війна, щоб перестали гинути люди, щоб стримати москаля.
Тут відбуваються щорічні святкування Незалежності України, відбуваються різноманітні фестивалі українського танцю, пісні і т. д. Є село-музей української спадщини, де справжнісінькі українські хатинки, в яких відтворено український інтер'єр, де готують українські страви і пригощають ними відвідувачів, де господині й господарі – українці в національному вбранні. Часом мені здається, що діаспора намагається зберегти більше українського, ніж українці на своїй рідній землі. Є тут і газети українські, і українське радіо. А зайшовши в українську церкву, ти взагалі втрачаєш відчуття реальності, навіть вдається забути, що тебе відділяють від України тисячі кілометрів. А коли в школі включили Гімн України, піднялися всі діточки і навіть кілька китайців та й заспівали «Ще не вмерли України ні слава, ні воля...», то на очі навернулися  сльози, а мурашки забігали по шкірі. Так само діти щодня в школі говорять вранці «Отче наш...» українською. Приємно й від того, що багато людей, зайшовши в український магазин, де продаються українські товари (продукти, вишиванки, книги), кажуть: «Я оголосив бойкот російським товарам, тому не ходитиму більше в російський магазин». Такою є українська діаспора в Канаді... Та й канадці, індуси, філіппінці, китайці, африканці, євреї, індіанці, американці, молдавани, поляки – усі національності, що проживають на території Канади, здебільшого підтримують Україну в її боротьбі. Та хіба цього достатньо?
Записав Володимир БОДАК