Історія спецназівця На порозі стояв чоловіковий товариш Вадим. Перше, що впало у вічі, – одягнений зовсім легко, друге – руки тремтять. «Заплатіть, будь ласка, за таксі, бо у мене із собою грошей катма…». Таксист уже давно поїхав, Вадим намагається випити бодай ковток міцного чаю у мене на кухні, але руки і далі трусяться, зуби нервово цокають об краєчок горнятка, а очі, здається, досі не можуть знайти свої орбіти. Ми нічого не розпитуємо. Знаємо: Вадима – колишнього спецназівця – до такого стану зуміли довести лише справді неординарні події. Я підводжуся і накрапую бідоласі кількадесят крапель «Барбовалу». Мою пропозицію викликати швидку чи інші екстрені служби він гнівно відмітає. Запитання «Чи вірите ви у привидів?» для нас із чоловіком здається трохи несподіваним. Підозри, що Вадим п’яний чи обкурений, навіть не виникає: здоровий спосіб життя – ось незмінне кредо нашого товариша. Але історія, що її розповідає колишній спецназівець, примушує пильніше придивитися до нього… Вадим із дружиною Наталею винаймають однокімнатне житло в дев’ятиповерхівці на вулиці Хоткевича. Помешкання їм здає молода жінка. Сама господиня теж чомусь перебралася на зйомну квартиру – до того ж, малосімейку – десь на БАМі. Вадим оплачує лише комунальні послуги, тож ми у компанії завжди заздрили йому і вважали цю хазяйку трохи несповна розуму. Але сьогоднішня ніч дещо прояснила… «Наталі не було – поїхала до батьків. Я прийшов з роботи близько 21-ої, але був такий втомлений, що одразу ліг спати. Прокинувся від якогось дивного відчуття. Годинник на стіні показував за п’ятнадцять хвилин третю. Захотів до вбиральні. Проходив коридором і повз мене неначе щось прошмигнуло. Повернувся – біля дзеркала стоїть маленька дівчинка у білому платтячку та віночку на голові. Дивиться ніби повз мене, а в очах неймовірна лють… У мене серце у п’ятки втекло. Ну все, думаю, божеволію. Заплющив очі. Коли розплющив – нікого. Слава Богу, приснилося. Заходжу до кімнати – прямо у голову летить склянка. Аж тут знову маленька постать вигулькнула та як засичить: «Ти чого сюди прийшов?» Я вибіг з кімнати, вхопив куртку і у тапочках помчав до зупинки таксі. Все інше ви знаєте. Тепер я розумію, чому Наталя навідріз відмовлялася далі мешкати у цій квартирі. Ми ж навіть посварилися через це. Вона стверджувала, що хтось постійно ховає її речі, вмикає фен, калорифер і праску. Я ж лише сміявся, обзивав параноїчкою і радив звернутися за допомогою до психіатрів. Тепер, видно, будемо носити гамівні сорочки разом…» Вадим голосно засопів і допив уже захололий чай. Ми заспокоювали його, як могли, і таки переконали вкластися спати. Годі й казати, що більше ані колишній спецназівець, ані його дружина до проклятої квартири не повернулися. Ми із друзями перевозили їхні речі. Усі – а нас було шестеро – не могли позбутися неприємного відчуття, що за кожним рухом стежать невидимі злі очі. Лише згодом виявилося, що у тому помешканні із двадцять років тому згвалтували та закатували дівчинку… Мені довелося гостювати у ще одному одержимому злими духами помешканні. Хто б міг подумати, що полтергейст вибере для своїх витівок цей непоказний старий будинок на вулиці Марійки Підгірянки! Якось ми підвозили подругу, котра мешкає там із матір’ю. Дівчина працювала офіціанткою у кафе, тож її зміна часом закінчувалася досить пізно. Однак згодом виявилося, що іноді перебувати на вулиці глупої ночі не так страшно, як удома. Оксана уже зайшла у будинок. Проте ми не встигли навіть завести автомобіль, як дівчина кулею вилетіла надвір, кинулася до нас і заявила, що додому не піде. У їхній квартирі живе домовик, стверджувала вона. Тобто не живе, а відвідує їх час від часу. Ці відвідини зазвичай не віщують нічого доброго. Одного разу якась сила вхопила її за волосся і щосили тягнула під ліжко, іншого – пошматувала на дрібні клапті улюблену сукню. А про те, як шухляди у буфеті самостійно відсувалися та засувалися, як відкручувалися та закручувалися крани на кухні, вона взагалі мовчить. Вони і квартиру святили, і різні ритуали вигнання виконували, проте жодного ефекту це не дало. Продати злощасне помешкання теж чомусь не вдається… Ми тоді переконали Оксану знову звернутися за допомогою до священиків. Згодом наші дороги розійшлися, тож подальшого розвитку подій цієї історії я не знаю.
«Під Лиликом»… Виявляється, привиди та всіляка нечисть – зовсім не модерне для Івано-Франківська явище. Відомий прикарпатський краєзнавець Іван Боднарєв, до прикладу, розповідає, що вони облюбували собі зовні непримітне приміщення на Шевченка, 8, у дворі якого гомоніло у середині 1990-х кафе «Під Лиликом». Члени Студентського братства, котре на той час містилося у тому будинку, стверджують, що вночі у тамтешніх коридорах лунали чиїсь кроки, вхідні двері самостійно відчинялися. Будинок, запевняють історики, був споруджений наприкінці ХІХ століття та належав пані Меланії Домбровській. Тоді там розміщувався пансіон для дівчат. Некрасивих чи кривавих історій тут – жодних. То чому потойбічна істота облюбувала саме цей дім, наразі невідомо. Розповідає Іван Боднарєв і історію, котра сталася на нашому військовому аеродромі на самому початку 1990-х років. Тоді літаки охороняли солдати строкової служби. Один із постів знаходився у найвіддаленішому куточку аеродрому, що межує з Чукалівським цвинтарем. Одного разу звідти зник чатовий. Він був вихідцем із однієї з азійських республік, тож командування спочатку вирішило, що солдатик рвонув на історичну батьківщину. Тоді саме розвалювався СРСР, і втечі вояків не були рідкістю. Але насторожував той факт, що втікач прихопив із собою автомат і 60 набоїв. Зазвичай такі дезертири зброю не чіпали. Почали шукати й незабаром знайшли. У лісосмузі неподалік. У понівеченому тілі ледве впізнали чатового. За офіційною версією слідства, вбивство було скоєне з метою заволодіння зброєю. Солдата відправили додому у цинковій труні, а на посту стали відбуватися дивні речі. Вночі загиблий хлопець приходив на пост і просив закурити. Найчастіше він з’являвся з дванадцятої до другої ночі. Дійшло до того, що солдати боялися виходити на пост, і розвідний, чи навіть начальник варти, мусили на той час залишатися з ними. Це тривало близько місяця. Нарешті в командування не витримали нерви. До частини запросили священиків, які відслужили молебень на місці поста. Більше мертвого чатового там не бачили. Недобру славу, запевняє Іван Боднарєв, має і австрійська кам’яниця на розі Гординського і Чорновола, яку прикрашають атланти. Її на початку ХХ століття збудував єврейський підприємець Вайнгартен. В одній із квартир він мешкав сам, а інші помешкання здавав усім охочим і платоспроможним. Тоді такі будинки, розповідає краєзнавець, називали доходними. Назва цілком виправдана, оскільки квартирна плата мешканців була основним джерелом прибутку домовласника. «Золотий вересень» поклав край комунальному раю Вайнгартена. Будинок націоналізували, а соціальний склад мешканців кардинально змінився. Колишній домовласник цього не витримав. Стрибнувши з балкона третього поверху, Вайнгартен пішов у інший світ. Після жахливого самогубства квартира із нещасливим балконом уже кілька разів змінювала власників, бо людям, які поселялися туди, чомусь катастрофічно не щастило у житті. Правда це чи вигадка – нехай вирішує читач. Проте я можу вказати принаймі на одну оселю на вулиці Пулюя, господарі якої з часом спивалися, родини, що мешкали у ній, розпадалися, а передостанній хазяїн згодом узагалі став безхатченком.
Хто ж ті безплатні квартиранти Хто ж ті безплатні квартиранти з потойбіччя: привиди, домовики чи щось інше? Про це говоримо з отцем Йосафатом Мощичем, координатором надзвичайного та делегованого служіння у справах екзорцизму Івано-Франківської єпархії УГКЦ. «Це є злі духи, котрі хочуть заволодіти душами людей, котрі їх прихистили. Іноді вони можуть набути вигляду якоїсь істоти, навіть допомагати хазяям у сімейному житті чи господарстві, проте з часом призводять до смерті людини чи великого нещастя у родині. Демони ненавидять нас та прагнуть всіляко нашкодити. Ці духи зазвичай селяться там, де люди живуть у великих гріхах. Поява привида, полтергейста ніколи не буває випадковою: якимось чином це місце, подвір’я, господарка, фундамент чи цілий будинок був пов'язаний зі злими духами через людей, які там жили. У тих спорудах могли займатися ворожбитством, чаклунством чи викликанням духів. Тому, купивши помешкання чи ділянку землі, слід насамперед покликати священика і посвятити власність. У особливих випадках, коли дійсно у домі є нечиста сила, не обійдеться без допомоги отця-екзорциста. На проклятому місці здійснюється чин екзорцизму, а люди, що там мешкають (чи купили оселю) мають обов’язково висповідатися, визнати Ісуса Христа своїм Господом і силою Божою почати змінювати своє старе поганське життя на життя охрещеної в Христа людини. Хочу сказати ще кілька слів про привидів. Душі померлих не можуть приходити у місця, де раніше жили, і шкодити людям. Насправді це злі духи маскуються під них і навіть часом набувають зовнішнього вигляду наших рідних померлих, до яких ми емоційно прив’язані. Це завжди робиться з метою обману, щоб віддалити людину від Бога, від віри в Господа, нашкодити особі та поступово і планово заволодіти душею марновірного. Буває, що Господь дозволяє душам рідних прийти до нас під час сну, щоб попросити молитви за себе чи Святої Літургії, але такі сновидіння завжди є радісні, спокійні, без тривоги і страху. Відчуваємо: сон від Бога». Отож, маємо багато мудрих відповідей і ще більше запитань… Надзвичайне та потойбічне завжди приваблює нас, однак, придивившись ближче, розумієш: краще вже якось без цього, стара добра реальність набагато привабливіша! Ольга ГЕРАСИМКО
