Віктор ПАВЛІК: «Мене просто не пускають зі сцени, поки не почують «Шикидим»
03.03.2011, 10:45
– Пане Вікторе, ваша концертна програма називається «Освідчення». Попри нові пісні, ви не пошкодували сил, щоби заспівати і старі, добре відомі хіти. Чим це зумовлено? То був спланований хід? – Якось Богдан Бенюк сказав одну цікаву фразу: «Люди хочуть чути те, що вони знають». Я в принципі з цим згідний. Але у таких випадках, як то кажуть, палиця має два кінці. Часом можна почути закиди, мовляв, концертна програма нова, а в ній звучать старі пісні. В моєму репертуарі є багато нових і цікавих пісень. Проте люди справді хочуть чути те, що вони знають, що вони могли би самі підспівати. А це «Афіни–Київ–Istanbul», «Ні обіцянок, ні пробачень». Знову ж таки люди мене просто не пускають зі сцени, поки не почують улюблену «Шикидим». Концертна програма «Освідчення», яку я представляю в Івано-Франківську, присвячена 25-річчю творчої діяльності. Це вже фінальні акорди всеукраїнського туру. Моїм генеральним продюсером на Івано-Франківщині є продюсерський центр «6 секунд». У рамках цього туру я вирішив, що не проїду жодного населеного пункту просто так. Наприклад, мене питали, чому у рідній Теребовлі не було концерту. Це не тому, що я не хочу. Просто якось руки не доходили до того. Я для себе вирішив, що навіть якщо концертний тур розтягнеться на два-три роки, то він все одно буде таким, як треба. – З нашим містом вас пов’язують давні дружні стосунки. Вас сюди тягне так, як до рідного дому? – Я дуже скучив за Івано-Франківськом та Калушем. Не тому, що так треба сказати, а тому, що насправді так і є. Тут в мене чимало друзів. Івано-Франківську область я дуже люблю. І не тільки тому, що тут є красиві гори Карпати і гарні базари в Яремче (сміється – Авт.). Я дуже люблю кататися на лижах. Особливим для мене є Драгобрат – моя колиска гірськолижного спорту. У 12-14 років я постійно бував на Прикарпатті. Як тепер, пригадую собі гори Хом’як та Синяк, а от на Говерлу не піднявся і досі. У Татарові в сільському клубі я грав на бас-гітарі. – Під час концерту в Івано-Франківську виступив і ваш син Олександр. В афіші він був представлений як спеціальний гість. Кажуть, що саме ви допомогли синові вийти на сцену. – То всі так собі думають, що Сашко отримав моє благословення на участь у програмі «Х-фактор». Сашко зателефонував мені і запитав, чи варто пробувати свої сили у цьому шоу. Я, звичайно, відповів, що у цьому житті все варто пробувати. Я його не настановляв і не перешкоджав. Знаєте, як кажуть: краща допомога – не нашкодити. Говорили навіть, що я підкупив членів журі. Але я на це все дивлюся крізь пальці, а правду знає один Бог. А скільки разів мені казали, що я не звертав уваги на сина до тих пір, поки він не пішов у «Х-фактор». Я на це відповідаю дуже просто – син в мене як був, так і є, нічого не змінилося. Я Сашкові нічого не допомагав, бо переконаний, що на все воля Божа. Можливо, завтра ним зацікавиться якась рекордингова компанія і підпише угоду про концертну діяльність на декілька років. І навіть у цій справі я не буду йому допомагати. Це його справа. Якби він не був учасником «Х-фактора», я би все одно гордився ним, бо це мій син. – Чи у всіх ваших концертах бере участь син Олександр? – Ні. Це дуже великий виняток. У нього є свої тури, свої плани. Звичайно, йому хочеться в люди, хочеться співати. У цьому конкретному випадку він мені допомагає. Для власної реалізації в Сашка є свій контракт, умови життя, продюсери. Він є Х-факторівський, а я до цього не маю ніякого відношення. – Тепер, напевно, дуже тяжко здивувати чимось глядача. І немалу роль у цьому відіграли дармові передвиборчі концерти. – Справді, закінчилися ті часи, коли були концерти «на шару». Тоді люди звикли до дармових концертів. Але насправді є люди, які не мають за що купити навіть шматок хліба. Хтось жирує, хтось пирує. – Івано-франківським концертом закінчується тур Віктора Павліка містами України. Що нового можна очікувати від вас вже найближчим часом? – Разом із студією звукозапису «6 секунд» ми вже працюємо над випуском другого альбому «Весілля в Карпатах». Це той репертуар, який був, є і буде актуальним завжди. Наша українська душа хоче не просто поїсти на забаві, але й щиро поспівати. «Ой чий то кінь стоїть», «Несе Галя воду». Це саме те, що треба народу. Ми вже декілька років працюємо над творенням такого альбому, але ще точно не можемо сказати, коли він побачить світ. Впевнено можу сказати, що це буде збірник тих пісень, котрі любить народ. Якщо минулого року була важливою «Біла хмара, чорна хмара» чи «Висить ябко», то вже цього року буде «Сильний вітер». – Ви дуже багато говорите про народ, творите те, що близьке народу, але ще досі не отримали звання народного. Вас це не дуже бентежить? – В народі я вже давно став народним, а якщо не дають мені такого звання, значить так вважає влада. Сьогодні вже навіть стає смішною та гонка за званнями, дипломами, нагородами. Хоча, з іншого боку, це може дати можливість забезпечити собі достойну старість. Ну, можливо, на десять гривень більшу пенсію, якщо Бог дасть дожити (сміється – Авт.). Звичайно, шкода трохи, що немає такого звання. Як не крути, але 25 років на професійній сцені не минули даремно. Я вже навіть не згадую аматорство та дитячі роки. Оце все разом і склало те звання, яке в мене є тепер. Я дуже тішуся, що в мене є індивідуальне народне звання – «народний шикидим України». – Таке звання ви отримали недаремно, так само, як і недаремно минули два роки вашої діяльності у Туреччині. У вашому репертуарі практично немає пісні, в котрій би не вчувалися турецькі нотки. – Мене часто питають, чи я бува не турок за національністю. Я кажу, що не знаю, запитував маму – вона не пам’ятає таких грішків. Хіба що бабця чи прабабця згрішили ще п’ятсот років тому, коли турки вкрали Роксолану. А під час зустрічей мені чомусь досить приємно спілкуватися із турками. Мені дуже до душі припала і нація, і культура Туреччини. Може, тому що вони дуже культурні, виховані, ввічливі. Хоча в кожної нації є як хороші, так і погані представники. В мене немає чогось такого, що мене аж надто захопило. Просто відбилося на моїй творчості те, що я там жив і працював майже два роки. Дуже люблю турецьку кухню. – У вас не виникає відчуття ревнощів з приводу того, що на зірковому небосхилі з’являється другий Павлік? – Я часто над цим питанням задумуюсь. Ні, навпаки. Батьки повинні тішитися тим, що їхні діти їх переростають. Одні кажуть, що природа відпочиває на дітях. Інші стверджують, що грушка яблука не вродить (сміється. – Авт.). Скільки людей – стільки думок. Для мене краще хай буде моя дитина на сцені, але я не буду вважати його своїм суперником чи конкурентом. Я молюся, щоб в нього все вдалося так, як він цього хоче. І найголовніше – я би не хотів, щоби його торкнулася зіркова хвороба. – Ви вважаєте себе хорошим сім’янином? – Ні. Одна шанувальниця моєї творчості колись сказала мені: «Ти нікому не належиш як трубадур, як «шут гороховий». Ти належиш народові». Тоді я зрозумів, що це правда. Я створений Богом і роблю свою роботу. Дуже важко співставляти і одне, і друге. Я роблю все для того, щоби залишити після себе якийсь слід на землі. І в цьому питанні я не думаю, що скаже сім’я. На першому місці в мене є Бог, на другому люди, а на третьому сім’я. Мені здається, що саме тому вона в мене і є. – Колись ви називали своєю сім’єю Анжеліку Рудницьку та Олександра Бригінця. Які у вас зараз стосунки із цими людьми? – У нас дружні стосунки. Анжеліка є хресною мамою мого меншого сина Павлика. Тому вона справді є для мене близькою родичкою. – Як ви себе почуваєте на зірковому олімпі сучасної естради? Чи не тісно вам із Іво Бобулом, в якого ви колись підспівували, та Оксаною Білозір, котра була вашим викладачем? – Зараз ми просто друзі по цеху. Я думаю, що посідаю якесь своє місце, свою нішу. Хоча все важче втримати те місце за собою. Молодь активно дихає у спину. – А як зараз у вас справи із розкруткою пісень у радіо- і телеефірах? – Ситуація із прокатом пісень по радіо трохи легша, оскільки там йде тільки звук. А от що стосується відео, то, скажу чесно, треба зробити щось кардинально нове, нам потрібен новий виток. Власне над цим ми зараз і працюємо. Остання моя відеоробота була на пісню «Город зеленого цвета». Пісня красива, її визнали всюди, навіть настільки, що крутять на дискотеках. Якою би не була пісня, вона буде поміж нас. Розмовляв Володимир БОДАК
