Вадим КРИЩЕНКО: «Сподіваюся, що я створив ту пісню, котра би запам’яталася надовго»
09.12.2010, 13:34
– Вадиме Дмитровичу, ваші творчі вечори відбуваються по всій Україні. Чи можна вважати це явище всенародним визнанням, прихильністю шанувальників до української пісні? – Цей творчий вечір для мене особливий, бо він – ювілейний. Розпочався в Києві і вже тепер закінчується концертами в Івано-Франківську, Львові та Дрогобичі. Не можна казати, що все це робиться самопливом. На жаль, і наше слово, і наша пісня опинилися сьогодні в тяжкому становищі. Українську пісню абсолютно не випускають на телебачення. Якщо тут, на заході, це ще сяк-так, то починаючи з Києва і туди на схід майже немає української пісні. Переходять на російську мову там, де треба було б, щоби звучала українська. Все це болить мене як літератора, як громадянина. З цього приводу в мене є такий невеличкий вірш: Себе я запитаю сам – І відповідь знайдеться поряд: У мене батьківщина там, Де українською говорять. Це для мене дуже важливо. І це мене спонукає, хоча я вже не молодий. Ми не маємо сидіти, склавши руки, нам треба працювати. Збереження українського духу, мови – це теж політика. Ми так тяжко йшли до тої незалежності. Ще не можна повноцінно сказати, що ми маємо таку незалежність, якою вона би мала бути, але все-таки є Україна. Я не політик, я – митець. А тому чим можу, тим допомагаю. – Дуже часто доводиться чути пісні з-під вашого пера, котрі вже стали народними. Очевидно, для цього треба докладати дуже багато зусиль? – До моєї пісні долучилося дуже багато співаків. Серед старшого і середнього покоління митців майже не було таких, хто б не брав мою пісню на свої уста. Я гордий цим. Хоча ця робота теж не йде самопливом. Доводиться шукати якісь гроші, щоб записати ту пісню. Потім скажуть: «Боже, яка пісня вийшла!» А скільки вкладено в неї сил і фінансів? Нинішній поет – досить бідна людина, якщо він не пише російські тексти. Мені багато разів пропонували навіть перекласти свій вірш на російську за великі гроші. Я не маю нічого проти російської пісні, але разом з тим хочу, щоб утверджувалася моя українська пісня. Наша пісня значно виграє від російської за духовністю і мелодизмом. Хоча насправді в Росії працює велика пісенна індустрія. В нас співаки бідніші, вони не мають можливості навіть заплатити за вірші. Івано-Франківська публіка дуже відрізняється від публіки інших міст. Тут більше відчувається національний дух. Але і серед франківських глядачів проскакує іскорка байдужості, меркантильності. – Чи платять поетам-піснярам за їхні вірші? – Це тільки у тому випадку, якщо домовитись із виконавцем. В більшості я давав артистам вірші безкоштовно. Раніше безкоштовне виконання компенсувалося державою. Було агентство з авторських прав, воно і зараз існує, але, як правило, не веде обліку виконання пісень. Сьогодні, виявляється, навіть дуже важко організувати концерт. Дякуючи тому, що такий проворний та креативний Ярослав Борута взявся організувати концерт, ви маєте можливість почути мої пісні. Артисти також не можуть безкоштовно виступати. Я всім колись допомагав, починаючи від Білоножка, Зіброва, Кудлай, Бобула. Частина моєї діяльності полягає саме в тому, щоби підтримувати наших співаків із популяризацією національних пісень. Українська душа потребує мелодійності, ліризму. Хоча насправді українська народна пісня вже сьогодні може підходити під будь-який стиль, навіть роковий чи джазовий. Я не намагаюся забивати українську пісню в рамки ліричної, а тому подеколи створюю соціальну пісню. Таким твором є спільна із Павлом Мрежуком пісня «Сирота». – Що важливіше у творенні нової пісні – поезія чи мелодія? Хто є першопрохідцем у цьому ланцюжку? – Пісня, як правило, починається зі слів. Поет показує текст композитору. В тексті може бути все ідеально, а в пісні якесь слово може не звучати. Потім триває рутинна робота із записом пісні, тут знову може бути потрібне втручання авторів для відшліфовування тексту. Трихвилинна пісня вимагає колосальних грошей та роботи багатьох людей. Мене тішить те, що струмок пісні починається саме зі слова. Хоча було й таке, що писав на вже готову мелодію. Пам’ятаю, саме так народилася пісня «Хай щастить вам, люди добрі». – Чи пам’ятаєте ви свій перший вірш? – Пам’ятаю, що ще в школі я починав писати, але не вірші, а писав поему про партизанів. А вже згодом пішли вірші. Я себе ділю на дві частини – поет-лірик і поет-пісняр. В мене вийшло майже сорок ліричних книжок та майже тисяча пісень. Але не можна сказати, що всі вони на слуху. Деякі пісні вже просто забулися. Я вважаю, що якщо в поета є сто пісень, котрі виконуються, то він відбувся. У творчості буває по-різному. Буває так, що напишеш і думаєш, що то вже шедевр, а пісня не піде. А буває й зовсім інакше. Здається, ніби нічого такого особливого, а пісня підхопилася й полетіла. Сподіваюся, що я створив ту пісню, котра би запам’яталася надовго. «Наливаймо, браття», «Хай щастить вам, люди добрі», «Ласкаво просимо», «Берег любові». Одним словом, безліч пісень, котрі виконуються дуже часто. На жаль, відходять ті артисти, з котрими добре і легко працювалося. Хочу згадати незабутнього Назарія Яремчука. З ним написав чи не найбільше пісень. Також вже немає з нами талановитих Раїси Кириченко, Івана Мацялка, це були близькі мені за тональністю співаки. Багато пісень ми написали з Іво Бобулом. Я вважаю його одним із яскравих артистів із прекрасними вокальними даними, не реалізованими навіть наполовину. Ми плануємо зробити з ним аудіоальбом на мої вірші. – Хто був першим виконавцем вашої пісні? – То був сам я (Сміється. – Авт.). Це було ще в школі. Тоді я написав вірш до якогось шкільного свята. Пісню виконував хор, а я був солістом. З професійних артистів навіть не можу пригадати, хто був першим, важко сказати. Здебільшого я сам давав вірші. – Якою має бути муза поета, щоби він продовжував творити пісні понад півстоліття? – Тут повинна бути не стільки муза, скільки професійний підхід. Я сідаю за стіл і знаю, що щось буде. Колись виходить сильніше, колись не дуже. На музу сподіватися треба, але не завжди вона допомагає. Здебільшого я пишу під почуттями. Все, що мені треба, я можу створити в своєму серці, – картинки любові, природи. Головне у творчому процесі – внутрішнє бачення. Нехай тішаться жінки, що вони мають вплив на творення поезії. – А якою є ваша муза? – Родинне життя у мене не дуже склалося. Якщо хтось каже, що в нього все гаразд в житті, то я цим людям щиро заздрю. Колись мене запитали: «А ви не шкодуєте, що могли написати більше?». Я відповів: «Так, можна було написати більше, а можна було і цього не написати». Треба сприймати те, що ти зробив. Дивна історія виникає в нас в державі, коли поет-пісняр не може стати лауреатом Шевченківської премії. За все дають – за килимарство, гончарство, а за це – ні. Отримують такі поети, котрих знають тільки у вузькому колі. Я ж кажу, що треба писати так, щоб після тебе запам’ятався хоч рядок. – Чи доводилося вам писати на замовлення? Ким, як правило, виступають замовники і які вони ставлять вимоги? – Я писав багато. Дуже часто замовляють організації гімноподібні (від слова «гімн» – авт.) вірші. Я знаходив ті слова, котрі потрібні. Основне знати точку дотику. Мною були написані гімни для МНС, ДАІ. До речі, начальник ДАІ з вдячності за пісню хотів мені вручити таке посвідчення, з яким мене би ніхто не зупиняв на дорогах. Я, звичайно, подякував, але кажу, що є одна невелика проблема – я не маю машини. – В Україні є велика армія співаків, котрі виконують ваші твори. Чи відчуваєте ви себе популярним і затребуваним автором? – Я не скажу, що за моїм порогом стоїть дуже довга черга. Так, багато звертаються до мене, навіть молоді виконавці. – У вашій творчій шухляді залежуються вірші? – Так. Зараз, для прикладу, маю 70 нових пісень навіть з нотами. Але не знаю, кому їх дати. Професійних поетів в Україні зараз дуже мало. Поетом-піснярем може стати такий поет, котрий відчуває, що співається. Поетів-піснярів можна перерахувати на одній руці. Дуже часто в мене буває так, що вірш не читається, натомість пісня звучить. Скажімо, я ніколи не думав, що Володя Куртяк напише хорошу пісню «Мій рідний край», котра буде співатися. – Зараз Вадим Крищенко є тією ж людиною, якою був в середині минулого століття? – Ні, я не той самий. За ці роки я значно змінився. У дитинстві я був хлопчиком радянської сім’ї, вихованим на хороших моральних принципах. Національний вогонь в мені народився пізніше. Якось я навіть написав сам про себе: Я не святий — усе було, За чимось я жалкую, може... Та я не відвертав чоло, Коли світився образ Божий. Були гріхи, була ганьба — Пече мене ота провина. Та кожний вірш мій — це мольба, Щоб ти воскресла, Україно. Володимир БОДАК
