У пошуках гармонії – Степане Григоровичу, на порозі чергової вашої річниці з дня народження про що мислите, чим живете? Для мене цей час дуже болючий. Може тому, що в особистому житті багато що пережив. Торік втратив двох братів, сам був на грані смерті і друзів похоронив: Павла Добрянського, Богдана Юрківа... Минулий рік і в житті суспільства був дуже складний, і та обстановка, яку переживаємо, не кращим чином на кожному відбивається. І коли я був на 50-річчі заснування Шевченківської премії, і на письменницькому з’їзді, який у два етапи проходив, коли лікувався у Феофанії, думав про те, що у нас неукраїнська влада: функціонери самі по собі, а народ сам по собі. А гармонії між народом і владою немає. Я дивуюся, що досі президент не усунув міністра-українофоба Табачника, але ж це не один такий Табачник... Суспільство не може далі рухатися, поки воно не очиститься, а те, що ми зараз бачимо, це рух в нікуди, в прірву. Зрозуміло, що творча людина дуже болісно це переживає. Я не можу сказати, що, скажімо, Коломойський, Пінчук чи Ахметов помогли українській культурі – книговидавничій справі чи українським фестивалям. Я нічого не маю проти, приміром, телепрограми Яна Табачника „Честь імєю...”. Але ж треба б мати честь, щоб і українське там звучало. Мій народ тяжко працює, щоб вони „честь імєлі”... – А хто сьогодні Пушик більше: викладач, письменник, депутат? Як самі вважаєте? – Моє життя розлилося широко, як та ріка. Колись, як був малим, моя мати зливала віск і вилилася Божа Матір з Ісусом. Мама тривожилася, яка ж доля в її найстаршої дитини, чи виживу і ким буду... Як ходив пізніше до церкви, то зі мною творилися дивні речі. Наприклад, оживали святі і ангели і літали наді мною – я це бачив! Тобто ще в дитинстві в мені жила творча душа, якісь навіювання, інтуїція, жила уява. Моя родина була глибоко релігійна, селянська. Я перший здобув вищу освіту, став економістом, журналістом, письменником, професором. Коли зараз з верховини своїх літ дивлюся на світ і своє місце в ньому, то розумію, що якби не той радянський режим, в якому довелося жити, то, можливо, було б усе інакше, може став би астрономом, бо мріяв про космос, про всесвіт... або крутив би коням хвости. Треба цінити те, що діти бідних могли здобути освіту, мали працю. Логічним є те, що захопився літературою, поетичним словом. Адже моя мати співала, декламувала вірші, грала у сільському драмгуртку. Хоча в житті мені довелося багато чому навчитися і багато що робити. Коли помер батько, я пішов на ферму, я й фірманив, і вмію орати, волочити, косити, жати... Життя змінилося, коли вступив до технікуму, познайомився з творчими молодими людьми в редакціях. У свої 17 років я написав першу пісню. На Гуцульщині, де працював економістом, дружив з Іваном Миколайчуком, Марією Влад, Тарасом Мельничуком, Миколою Редьком, почав усвідомлювати глибину і силу поетичного слова, набрався патріотичного духу. Карпати переміряв, коли працював згодом журналістом, вздовж і впоперек – побував майже у всіх селах. І всюди мені цікаві були прості люди, які берегли народні перекази, легенди, оповідки, пісні. Багато почерпнув, коли служив на ракетній базі у Підмосков’ї. Ще 1 листопада 1960 року завів перший щоденник, з яким завжди їздив. Таких зошитів з записами були десятки, вони не раз пропадали, хтось їх викрадав, але я знову і знову відновлював і множив свої записи. Це і мої роздуми, і вірші, і фольклорні записи. З них народжувалися книги. Майже 160 моїх поезій покладені на музику. Проза моя переважно грунтується на фольклорі, на слов’янській міфології. А поштовхом до глибшого вивчення міфології стали, я б сказав, оті батьківські корені, корені дитинства, той заміс народний, коли сам організовував і ходив з вертепом і Маланкою, а пізніше – моє наукове дослідження „Слово о полку Ігоревім” і переклад „Слова...”. – Кажуть, до речі, що ви є автором найбільшого у світі щоденника, який складається з понад 300 томів... – До Книги рекордів Гіннеса не напрошуюся. Але справді маю величезну кількість унікальних записів. Візьмімо, наприклад, період, коли був депутатом Верховної Ради України. Це записи очевидця і вони найбільш правдиві. А те, що нині кажуть Кравчук чи Плющ – це не завжди так, як було насправді, бо з роками в пам’яті події зміщуються. У мене блискуча пам’ять, але неможливо відтворити все, а от записи, коли їх перечитуєш, відновлюють правдиву картину. І мушу сказати, що як би там не було, але якби не письменники, не Товариство мови, Рух, то України зараз би не було.
Поет і громадянин – Це вже в минулому, а над чим працює нині Пушик-письменник? – Ось-ось вийде шостий том моїх творів у двох книгах. В них – наша глибока історія. А в поперадніх томах (кожен по 700-800 стор.) – мої поезії, поеми, пісні, дитячі вірші, новели, есеїстика, повісті, романи, переклади. Окремо вийшла повість про Володимира Івасюка, статті; треба перевидати працю про «Слово о полку Ігоревім». А ще я видав кілька збірок народних казок у своїх записах, тости, том приповідок, пісні, підготував двотомник легенд і переказів. Мене перекладають у багатьох країнах. Російською вийшли три книжки, болгарською – одна, а окремі твори переклали ще на півтора десятка мов. Щойно пісня на мої слова здобула на всеукраїнському конкурсі перше місце. Я завжди тяжко працював і день, і ніч. Сказав би, не просвистів свій вік. Я людина дисциплінована в роботі. І вдячний долі за те, що навчався в Московському літературному інституті. Це теж велика моя школа. Крім того, є в мене жилка громадського діяча. Я завжди, ще зі школи, мав громадські навантаження і залюбки їх виконував. Пишаюсь, що доля мене покликала стати в числі тих 346-ти депутатів, які проголосували за Акт незалежності України. Але я ще й до того знав, що за Україну треба боротись щодня й щогодини. – Здається, Степане Григоровичу, саме про вас можна сказати, що ви й поет, і громадянин... – Можливо, я був би сильнішим поетом, якби не ганебні 70-ті роки, коли ми пережили переслідування радянського режиму. Мені теж довелося пережити неодноразові таємні обшуки у квартирі, в маминій хаті у селі. Може, якоюсь мірою я й винен, бо маю непокірний характер. В той час ми створили з друзями товариство „Птах” і понесли серед ночі, наприклад, квіти до могили Дениса Січинського. А комусь привиділося, що це були квіти до могил січових стрільців. Область наша була закрита, тож увага до української інтелігенції була пильною. Легше стало мені дихати аж тоді, коли відверто поговорив з першим секретарем обкому партії Скибою. Але недовго. Після публікації статті «Пам’ять совісті», коли створювали і створили Товариство української мови, стежили за кожним кроком. – Якщо до вас була така пильна увага, то як же вам вдалося стати лауреатом Державної премії імені Т.Шевченка? – Це своя непроста історія. І не так легко я став лауреатом. То були брежнєвські часи, коли мене перший раз висували на премію. Я не мав конкурентів, коли на премію висунули роман „Страж-гора”, яку високо оцінив Олесь Гончар. Однак вирішили, що премію треба дати творчому колективу за спорудження театру. Йому надали перевагу. Мою кандидатуру перенесли на наступний рік, та Брежнєв помер, Андропов пішов у наступ на все національне, то про мене «забули». Своєї нагороди я чекав ще вісім років. Та зате за той час я написав „Галицьку браму”. Довго мучив цю книгу, але без того я б не зробив відкриттів у „Слові о полку Ігоревім” і у слов’янській міфології, бо мусив все про Галич зібрати і дослідити. До того, я заглибився у фольклористику і видав чимало казок, як-от „Чарівне горнятко”, „Казки Підгір’я”, „Золота вежа”, „Срібні воли”, „Перо золотого птаха”. Багато книг моїх ще чекають на видання. Думаю, що серйозні дослідники моєї творчості ще бігають до школи.
На вістрі часу – Одначе повернемося до того, що, крім велетенської письменницької та видавничої справи, ви займаєте і нині чітку громадянську позицію. Саме тому пішли в депутати обласної ради? Що найбільше вас болить у нинішньому часі? – Україна мене постійно болить, поки я ходжу по цій землі. Найстрашніше, чого боюсь, це розпродажу української землі. Якщо через рік розпочнеться цей страшний торг, то я не знаю, як і що буде. Земля повинна бути державна, і давати її в оренду на 50, на 100 років. Коли знесли панщину у Галичині, то почали ділити панські землі, і наші предки так по корчмах пили, що попропивали все і змушені були їхати по Канадах і Аргентинах, щоб згодом купити якусь грядку землі. Боюсь, щоб не стало так сьогодні... Наші люди сьогодні по Греціях, Португаліях, Італіях, села позникали. Але чужинцям тут є місце, викуповують цілі квартали по містах. Невже ми такі близькозорі, що не бачимо, що над українцями проводять експеримент, як знищити етнос. Візьміть телебачення, наші газети, журнали – нема за що видати, а чужого – навалом. Висміюють у телепередачах дурних хохлів у вишиванках, а Савіки нацьковують одного на другого. А як топчуть нашу мову! А чиї пісні звучать в маршрутках, поїздах, у торгових точках? Лиш не українські! А як продаються виборці! Щось у нас не те з серцями. У нас часто замість серця золота монета – долар. А Україну треба любити живим серцем. Є такі речі, якими не торгують. Це батьківщина, мама, батько і нащадки твої. Це є земля. Якщо ти втратиш землю, на чому будеш триматися? На планеті сім мільярдів людей, які хочуть жити. А ми що? А ми сім мільйонів втратили за роки незалежності. Чому по телебаченню рекламують горілку і презервативи, а ніхто не рекламує багатодітні сім’ї? Чому ніхто не шанує тих, хто сіє хліб? Ніхто не дбає про здоров’я нації. Разом з тим перетворили в зруби наші ліси, позаростали поля, засмічені ріки... І хто про це говоритиме голосно, як не письменники! – Яку генерацію письменників ви маєте на увазі? – Я спочатку мав претензії до багатьох наших молодих письменників. Але бачу, що коли люди сягають певного віку, стають іншими, задумуються. Скажімо, колишній Андрухович і нинішній Андрухович – це велика різниця. Інакшими стали Прохасько, Процюк. Ростуть інші, яких ми виховуємо в університеті. Вони своє літературне слово ще скажуть, але цього замало. Якщо ми говоримо про українського письменника, то сьогодні він попри все мусить бути борцем. Народ чекає від нього громадянської позиції. З багатьох питань. – Такої, як ваша? – Я роблю і робитиму своє. Та для прикладу візьмімо Ющенка, який багатьом, як кістка в горлі. Але ж це він сказав світові про геноцид українців. А що сказав нинішній президент? Громадянська позиція письменника полягає в тому, щоб не замовчувати про Биківню, Дем’янів Лаз, про Пшеничники, про вінницький парк, про Суху Балку... Можливо, я б якусь книжку за цей час написав, та йду до людей, спілкуюся, розповідаю те, що бачив на власні очі – а бачив за життя багато. Йду до студентів, навчаю, а вони вже моє слово понесуть далі. Так складалося, що завжди був на вістрі життя. Але мені завше було однаково цікаво спілкуватися що з політиком, а що з простим лісорубом, казкарем, хліборобом. А може, з пісняркою й цікавіше. Бо сонце однаково всім світить, але її сонце не застелене політичними туманами. Інколи мені прикро. Пригадую, як у парку Інтернаціоналістів хотіли поставити боввана і назвати пам’ятником Іванові Франкові, та я не дав це зробити. Писав листи до В.Щербицького, щоб продовжили конкурс, в Міністерстві культури власноручно розробив умови конкурсу, писав статті, а тимчасові вискочки викреслили моє ім’я, щоб не запросити на відкриття пам’ятника перед готелем «Україна». – А відчуваєте свою потрібність в облраді? Які у вас стосунки з першою особою області? – Ви думаєте, що я хотів іти до обласної ради? Ні. Але свою потрібність, звичайно, відчуваю. А щодо Вишиванюка, то я у нього радник з гуманітарних питань. Вірніше, я був спочатку радником у Палійчука, тож написав заяву на звільнення, але Вишиванюк написав резолюцію, що не відпускає, тож я залишився і в нинішнього губернатора. У нас з Вишиванюком дивно стосунки складалися. Колись ми йшли по одному (Коломийському) округу в депутати, я його переміг. Думаю, що ми потрібні були в складі першого демократичного парламенту. Та що стосується керівництва областю, то я ніколи того не зроблю, що робить Михайло Васильович. Шкодую, що він не очолив область на початку 1990-х. Ми не мали б такої руїни. А я чим можу, тим допомагаю. Наприклад, недавно виступав на колегії, коли розглядали питання розвитку туризму на Прикарпатті, обговорюємо чимало різних гуманітарних проблем. Хоча я не проти того, щоб радником став інший достойник. Я вважаю, що письменникові корисно і державою покерувати, і в тюрмі з півроку посидіти – все це досвід. – Дякую за розмову. Дозвольте привітати вас з днем уродин і побажати найперше міцного здоров’я і наснаги в творчості й житті. Розмовляла Наталка СТРІЛЕЦЬ
І що ви цими рядка хотіли довести? Що він колись був прорадянським діячем? Це ж просто смішно.... Знаю добре цю людину, він багато чого зробив для України, не враховуючи культурні засади, він проголошував незалежність......робив все можливе, як для тогочасного депутата, щоб наша країна прогресувала.....ПОВАЖАЮ ЙОГО!!!
