Отець Антін ПУТЬКО: «Живу під орудою Божого провидіння»
26.08.2010, 12:23
Двадцять років тому, 20 серпня 1990 року, о. Антін прийняв свя чення з рук Владики УГКЦ Кир Павла Василика і відтоді ревно і невтомно, без вихідних і відпусток служить людям, несе слово Боже в спраглі і зболені людські серця. В своїй родині він шостий священик і добре пам’ятає всіх попередників, які працювали во славу Господню в Станіславі, у Львові, в Римі, в Литві, і навіть в далекій Америці. Радіє, що поруч з ним уже двадцять років зміцнює духовний світ і віру українців син о.Орест. Цікаво, що на пастирську стезю вони ступили одночасно, в 90-му році здобули освіту у Духовній семінарії в Івано-Франківську (батько навчався екстерном, оскільки ще в далекому 42-му році вступив на навчання в семінарію, але через воєнне лихоліття не мав тоді змоги завершити освіту), а син, інженер-конструктор за фахом, мріяв про наукову роботу, але на високій хвилі національного відродження різко поміняв життя і вирішив, що найкраще може послужити Україні, відроджуючи в людях добро через Церкву. В будь-яких сферах діяльності кінцевий результат залежить від особистих рис людини, її таланту, порядності. А священики Путьки зуміли знайти для себе особливо тернисту і звивисту стежку, на яку зважиться не кожен. Відразу ж після висвячення о. Антін за Божим покликанням пішов туди, де, як на його думку, люди особливо потребують слова Божого і пастирської підтримки – тобто до лікарень. Розпочав з онкологічного диспансеру, а звідтіля його шлях проліг через усі лікарні міста. Не скрізь знаходив належне розуміння адміністрації закладів, не все було просто, але ж ніхто і не обіцяв йому, що буде легко. Добре, що часто поруч був син-однодумець, бо ж так нелегко носити в руках всі церковні реквізити, а службу правити в червоних кутках, обвішаних далеко не святими ликами членів Політбюро… Але хворі люди з нетерпінням чекали о. Антона, його допомоги і розради. Та й тодішній головний лікар міської клінічної лікарні №1 Євген Іванович Романишин, і особливо головний лікар обласної клінічної лікарні Григорій Маркович Карась зі щирою вдячністю вітали священика в очолюваних ними закладах, розуміючи важливість слова Божого у зціленні хворих. І, зрештою, з допомогою і при підтримці Григорія Марковича Карася і великої кількості добродійників в стінах прекрасно обладнаної сучасної обласної клінічної лікарні у невеличкому вестибюлі постав храм Покрови Богородиці. О. Антін і о. Орест Путьки кожного дня відправляють тут служби, приймають сповіді, проповідують слово Боже, несуть надію і підтримку людям. На моє запитання про вихідні лише усміхаються: «Хвороби працюють без вихідних і болить людям щодня. Так що і нам відпочивати не годиться. Та й ніколи – стільки справ…» А церква направду обладнана дуже гарно, зі смаком, з врахуванням особливостей пастви. Зручні лавки, килими, рушники, квіти… Все це придбано і здобуто невтомними зусиллями о. Антона. Дивом дивуєшся, звідки стільки сили і енергії у цього поважного і вже далеко не юного чоловіка. Сильний, дужий, вродливий, з молодечим запалом в очах, з невичерпним тонким гумором, глибокою ерудицією, прекрасною пам’яттю, сповнений високих планів і намірів. З гордістю оповідає, що за ним стоїть численне плем’я молоде – 28 членів родини. Удвох з дружиною панею Ярославою виростили і виховали трьох дітей, кожен з яких подарував їм по троє онуків… Якщо ж звести воєдино безконечні спогади цього гарного подружжя про свій рід (вони глибоко і досконало знають власні родоводи, як і належить щирим українцям), то постає в уяві міцний височезний дуб, закорінений у віки і щедро увінчаний молодими міцними пагонами, які невпинно множаться і щедро плодоносять… А жолуді на цім дубі здорові, життєдайні, цілющі, без червів… До нашої бесіди приєднується старший син Путьків Марко. У цій родині всі виглядають так гарно, молодо і світло, що так і хочеться називати їх просто по іменах. А Марко ж понад 12 років пропрацював в обласній адміністрації на посаді начальника управління в справах релігії. Він згадує, як батько виступав на установчих зборах Товариства української мови ім. Тараса Шевченка в Києві. На фоні довгих і ду-у-у-же патріотичних одноманітних виступів він говорив коротко і цікаво, просто розповів історію з життя стародавнього світу. От як Сократ пояснив, чому афіняни програли війну персам. Підняв мудрець руку з яблуком і почав вихваляти його: таке вже гарне, рожеве, смачне, соковите, але… та й упустив, і розбилося яблуко вщент. А всередині – каша… Гниле наше яблучко, гниле. Отак і Афіни на момент війни були зверху сильні, а суть – гнила і порожня, яка розпадається від першого- ліпшого удару. А Союз в 91-му році був одночасно «нерушимий» і гнилий, тобто міцний, поки не рушили. А справжня ж сила, міць і людини, і держави – у вірі, в духовності, в чистоті моральній. О. Антін додає, що навіть у гнилому яблуці може бути здорове і міцне насіння. Саме його слід плекати, садити, вирощувати. Бо у ньому – майбутній сад держави, завтрашній день людства. Наша розмова переходить у русло родинного виховання, роботи з молоддю. О. Антін згадує своїх батьків, братів, сестру, дитинство... З ноткою суму констатує факт, що на день сьогоднішній він найповажніший за віком чоловік, народжений у Княгинині. Навчався у гімназії, торговельно-фаховій школі, станіславській духовній семінарії. Був вивезений у Німеччину. Відбував заслання в Мурманській області, звідки зумів виїхати і навіть закінчити географічний факультет Львівського університету. Разом з дружиною Ярославою, з якою товаришували з 1943 року, а побралися в 1947 році (чим не зразок християнської сім’ї – 63 роки разом!) вчителювали. Пані Ярослава викладала українську мову і літературу, а чоловік – географію. Довелося працювати і завучем, і директором у селах Станіславщини і Тернопільщини. З 1961 року сім’я повернулася у рідне місто, де Антін Іванович працював методистом обласної станції юних натуралістів, а потім вчителем географії і вихователем у школі-інтернаті №1. І хоч як давно це було – школа, діти, вчителювання, – в цій дивовижній сім’ї тепло згадують своїх учнів. Ярослава Петрівна називає по іменах своїх улюбленців, котрим нині вже по 70 і більше років, турбується про них, Антін Іванович хвалиться здобутками своїх вихованців. Так сталося, що серед кращих учнів педагог називає мою добру знайому Марійку Мудру, добре знаного в місті вчителя української мови і літератури, педстаж якої нині – 35 років. Дивуюся, як стрімко летить час, телефоную Марії Миколаївні Верес, прошу поділитись спогадами про шкільні роки. Марійка з приємністю і хвилюванням згадує вчителя, якого любила вся школа-інтернат. Цікавий факт: діти не вигадали для нього жодного прізвиська, просто обожнювали, ставились як до тата – доброго, чуйного, строгого і терплячого. Він так багато знав! На той час в закладі виховувалось 640 дітей, і черговий клас чистив картоплю на обід для всіх. Так-от ця далеко не найлегша робота перетворювалась на свято, якщо поруч був Антін Іванович з його прецікавими розповідями про все на світі. Гордістю і улюбленим місцем дітей став створений вчителем етнографічний музей… …Шкода, що газета не дає можливості передати інтонації і почуття досвідченого педагога, яка вже не один раз пережила щастя пригорнути до грудей новонароджених онуків, а від згадки про Антона Івановича враз відчула себе п’ятнадцятилітнім дівчатком… …О. Антін намагається бути однаково люблячим батьком, дідусем і прадідусем для своїх рідних, але про доньку Марійку, про внучок розповідає з особливою ніжністю і турботою. З чоловічою частиною сім’ї відчуваються стосунки більш стримані, партнерські, навіть приятельські. Батько поважає їх думку, дослухається до неї. Хлопці відповідають взаємністю. Все у них так гарно і просто… Важко повірити, але чималенький будинок, який почав будуватися в 1961 році (а вдосконалюється і досі) господар проектував і будував власноруч, з допомогою синочків-легенів… Тому і кожна деталь тут особлива, унікальна: кам’яна плитка на підлозі, така, як ні в кого, стіни, меблі, картини, книги… Не випадково члени культурно-наукового товариства «Рух» в далекому 1988 році відродили під орудою о. Антона перший у місті Вертеп, готуючи це дійство в помешканні родини Путьків протягом тривалого часу. І понесли рухівці свій Вертеп по містах-селах Прикарпаття, торуючи шлях прийдешньому святові Незалежності. Ми вже згадували про активну участь о. Антона в ТУМ, де він був відповідальним секретарем обласної організації, делегатом першого, другого, третього з’їздів. Також о. Антін входив до організаційного комітету та був делегатом першого, другого, третього з’їздів НРУ, брав участь у Першому світовому конгресі українців. Невтомний, активний, діяльний священик відправляв у Києві перед голодуючими студентами, організовував релігійне навчання в школах міста й області, випуск духовної літератури, був головним капеланом Івано-Франківської єпархії. А ще брав участь у заснуванні Прикарпатського військово-спортивного ліцею в Богородчанах, де був капеланом і завучем. …Слухаєш, дивишся і дивуєшся – як багато може зробити людина. Певне, і оберігає нам Господь о. Антона як зразок, як взірець, як приклад. Всі ми живемо серед людей. Але подумайте, чи знаєте когось рівного по духу і силі. От прочитали ви цю сторінку, пораділи, що є в нашому місті така гарна родина. Та дослухайтесь до свого серця і відчуйте в ньому гарячий пульс життєдайного джерельця віри, міцності, тепла і доброти. Адже Ви – частинка народу, який народжує таких велетів духу, як о. Антін Путько, як його сім’я. А доторк до великих робить і нас більшими, сильнішими. Дякуємо Вам, отче, що Ви у нас є. І просимо для Вас у Господа здоров’я, сили і доброго та щедрого довголіття. Ганна Дорошенко
