Олександр ЗЛОТНИК: «В Україні 90 відсотків композиторів не знають навіть нот»
23.12.2010, 11:57
– Пане Олександре, мистецький проект «Музика рідного дому» існує вже не перший рік. Тепер ви завітали з ним до нашого міста. Розкажіть детальніше про нього. – Для мене було дуже важливо, щоб це був загальнонаціональний проект. Він є суто україномовним. Якщо в нас є регіони з проблемами рідної мови, то вивчати мову найкраще через пісню. Окрім запам’ятовування віршів, можна також запам’ятати сонорику, звучання. Вчити мову через пісню значно легше, бо музика допомагає в цьому плані. Проект мав колосальний успіх на Херсонщині, Донеччині та й взагалі в багатьох регіонах. Пригадую, коли приїхав на Херсонщину, там було 123 дитячі колективи, котрі виконували українські пісні. Я був головою журі. І тоді ніхто не звинувачував мене, що колективи співають мої пісні, бо справді звучали тільки мої пісні. Викладачі казали, що це була бомба, новий енергійний виток для творчості, мистецтва і співу. То були пісенні постановки, композиції. Також я давно спілкуюся із львівським колективом «Цьомочки», котрий робив подібний проект у Львові. Я думаю, що це повинен бути державний проект, щоб пісні були у школах. Для мене було важливо, щоб пісні були на різну тематику – родина, спорт, перше кохання, школа тощо. Дитина повинна співати дитячі пісні. В нас дуже мало пишуть дитячих пісень. Так, тому що це некомерційний проект. Грошей від такої творчості не заробиш. Тому дуже багато композиторів просто не звертають на це уваги. Але ж це наше майбутнє. Я завжди кажу, що наші депутати повинні виступати так, наче вони співають пісню – із головною думкою, одним лейтмотивом, який запам’ятовується. І щоб потім люди наспівували цю доповідь. – У вас є дуже багато пісень. Чи легко ви можете віднайти серед великої кількості музичних творів свої? – Так, у мене є дуже багато пісень, і я люблю їх як дітей. Пам’ятаю різні історії написання. Одна така історія пов’язана із іменем Назарія Яремчука. Разом із Вадимом Крищенком ми написали пісню «Родина». Я подарував Назарію цю пісню на сорокаріччя. Як правило, пісні ми писали скоро. Якщо я давав йому ноти, то вже за місяць-два Яремчук співав готовий твір. «Родину» від довго не записував. Я його питав, чому. А він мені у відповідь: «Ще час не той». Минуло два роки і аж тоді Назарій сказав, що зробив запис пісні. Так сталося, що це була остання пісня, яку він заспівав перед публікою. То було 31 травня в Національній опері, коли відзначали 150 років залізниці. Зовсім інша історія із піснею на вірш Михайла Ткача «Чуєш, мамо». До неї я написав приспів, а заспів ніяк не виходив. Півроку мучився, хоча я можу й за п’ять хвилин написати пісню. Три дні в чернівецьких горах зробили своє – і в результаті пісня була готова. – Чи можна написати мелодію за одним помахом руки? – Як коли. Іноді це приходить відразу, а буває й так, що можеш промучитись місяць, рік. Крім пісень, я пишу ще й інструментальну музику, симфонічну. Зараз разом із Юрієм Рибчинським пишу великий мюзикл. Це все робота. – Коли буде готовий ваш мюзикл? – Насправді один вже є. «Сорочинський ярмарок» написаний, але ніяк з грошима не зійдемось. Все розписано і з мого боку, і з літературного. Тепер ми пишемо інший мюзикл про відому історію, коли донька Ярослава Мудрого Єлизавета і принц норвезький Гарольд одружилися. Це буде сага про кохання. У Норвегії є багато драматичних творів та симфонічна поема про це. Для норвежців ця історична подія дуже важлива. В нас про це не знають поки що, але будуть знати. – Планувалося попередньо, що цей мюзикл появиться до 2012 року. – Так. Може бути й так, що він зазвучить вже у жовтні 2011 року. – Зараз в Україні є дуже багато людей, котрі пишуть музику або думають, що пишуть. Чи може бути насправді так багато композиторів і що треба для того, аби бути популярним? – В нас є така приказка: чукча не читатель – чукча писатель. В Україні 90 відсотків композиторів не знають навіть нот. Коли ми говоримо, що пісня – душа народу, то мені стає дуже боляче за цю пісенну сучасну душу. А це справді справедливе відображення реалій. Так, я розумію, що повинна бути музика для ніг – клубна, танцювальна, молодіжна субкультура. Але повинна бути і пісня. Та, яка як зброя може зробити людину сильнішою, кращою, підштовхнути її до чогось, пояснити щось. Як може нація, котра має найбільшу в світі кількість народних пісень, так образливо ставитись до своєї пісні? Чому на дитячому «Євробаченні» наші діти посідають останнє місце? Цього не може бути апріорі. Я знаю наших дітей, котрі насправді є талановитими. – Чия ж у цьому вина? – Цього разу мене в журі не було (Сміється. – авт.) Ми говоримо про десяте місце на «Євробаченні» як перемогу. Це абсурд. Коли вже навіть Данилко мав друге місце, хоча він далеко не співає. Для України пісня має важливе значення. Адже раніше, навіть триста-чотириста років тому, не було нот, не було записів. Якби людям була не потрібна пісня, то вони б не запам’ятовували і не передавали її з покоління в покоління. Вони б не накопичували цей матеріал. Забули і все – ми краще будемо збирати гроші чи кількість танців як у Латинській Америці. Я завжди кажу, що пісня повинна мати географію. Так, вона повинна бути одягнена в сучасний одяг. Бо пісня – як людина, вона народжується із своєю душею, зі своїм характером. Але вона росте, і міняється мода. То зачіска довга, то коротка, то краватка широка, то вузька. Людина ж залишається зі своєю душею. Так само і пісня. Справжня пісня живе дуже довго. Вона стає класикою. Візьміть для прикладу «Два кольори», «Пісню про рушник», «Очі волошкові», «Чорнобривці». Я можу їх називати дуже багато, але коли їх «одягаєш» у нове звучання, нові інструменти, нове забарвлення, то вони продовжують жити. Чоловік Квітки Цісик зробив нове дихання для пісень Білаша, вони зазвучали просто фантастично. Тому що там є справжня поезія, є справжня мелодика, там і географія, і історія, культура. – Пісня є недешевим продуктом. Скільки може заробити композитор на одній пісні? – Ніскільки. Зовсім мало порівняно з виконавцем. Тому що зараз час виконавців, співаків. Хіба ми знаємо сучасних українських композиторів? Мене ще знають по інерції. Якщо я бачу талановиту дитину, в котрої немає змоги оплатити, то, звичайно, я напишу пісню безкоштовно. Раніше писали, хто композитор, бо і авторські права працювали. Я дуже люблю Таю Повалій чи Катю Бужинську, Наталю Бучинську. Але коли кажуть: «Пісня Таїсії Повалій «Гай, зелений гай», то це неправильно. Пісня з репертуару Повалій, яку співав Назарій Яремчук, музика Олександра Злотника, слова Юрія Рибчинського. Отак правильніше. Дуже часто по телебаченню звучить, що пісня народна. Мені приємно, що моя пісня народна, але ж автор ще живий, то хоча б квіточки дайте. Це безкультур’я, неповага до себе. Автори залишаються за кадром. Я поважаю наших співаків, їм також несолодко. Але все-таки у них є концерти. Композитор написав пісню, йому заплатили один раз, якщо ще заплатили. У Каті Бужинської є після «Лід». Якось її продюсер показує мені землю, величезний будинок і каже, що це все – вісімдесят відсотків пісні «Лід». – Через вас проходить дуже багато артистів. Ви ще й ректор Інституту імені Глієра. Скажіть, чи треба сучасним артистам мати вищу музичну освіту, щоби збирати великі концертні зали і посідати перші місця в хіт-парадах? – Ми говоримо про час життя виконавця. Так само, як і говоримо про час життя композитора. Може бути так, що композитор не має спеціальної вищої композиторської освіти. Людина, яка трошки знає ноти, може написати дуже гарну пісню, таких пісень може бути три-чотири. Професіоналізм полягає в тому, коли людина багато років пише пісні, котрі завжди будуть популярними. Людина без освіти швидко губиться і не може перебудуватись, відчути час. Треба розуміти, що час не стоїть на місці. Є філософія, котра не змінюється – життя, смерть, любов, ненависть. Але є ще й час – це потяг, котрий завжди їде вперед. Тут важливо зрозуміти, чи ти їдеш на ньому, чи просто сходиш і дальше не рухаєшся. – Якось ви сказали, що працюєте тільки із чоловіками-поетами. – Не лише. В мене є декілька пісень із Веронікою Тушновою та Оленою Севастьяновою. Якщо порівняти в пропорції, то чоловіки посідають 95 відсотків. – Чи є, на вашу думку, в Україні український шоу-бізнес? – Є. Я думаю, що шоу немає, а бізнес є. Шоу дуже мало. Якщо подивитись на машини, в яких їздять наші виконавці, їхній одяг, будинки, то зрозуміємо, що бізнес є. Шоу є тільки трошки, для себе. – Останнім часом на сцені появилося чимало молодих зірок. Чи є серед них такі, котрі мають такий потенціал, щоби в майбутньому їх можна було назвати людиною-легендою? – Я боюся сказати. Певен, що, мабуть, є. Життя настільки складне і не прогнозоване, що дуже тяжко сказати, що і як. Єдине, що я розумію, що телевізійні проекти – суто комерційні і робляться винятково для телевізійних компаній. І це аж ніяк не велика путівка в життя для виконавців. Багато моїх викладачів працюють у журі на цих проектах. Я їх питаю: «Невже ви навчили їх співати за три місяці?» Шоу зроблене для того, щоби виступити, а артисти виходять і думають, що вони Бога за бороду схопили. Не може такого бути, бо мистецтво і спів проходять складний шлях і є результатом колосальної роботи. Бувають чудеса, унікальні випадки. Але ми говоримо про систему, про загал. Це швидше мінус, аніж плюс. «Шанс» дав тільки Валевську та Козловського. А ефірів було багато, шалена розкрутка. Я робив мюзикл «Екватор» і просто вибирав дітей по 16-18 років. Хто вони тепер? Тіна Кароль, Світлана Лобода, Василь Бондарчук, Василь Лазарович, Іріс, Алекс Луна. І ніяких промо, розкруток, прямих ефірів. – Ви згадали Василя Лазаровича. Свого часу ви йому допомогли вийти на велику сцену, але згодом між вами сталися якісь непорозуміння. – Це було не з моєї вини. Зараз ми в чудових стосунках. Він вибачився за все. Я розумію, що він молодий, йому хотілося чогось іншого. У мене було своє бачення. Це було в той час, коли Василь їхав на «Нову хвилю». – Ви не тільки композитор, але й продюсер. Хто є вашими підопічними? Чи можуть вони конкурувати із вихованцями інших продюсерів? – Я майже нічим не займався. Останнім моїм вихованцем був Василь Лазарович. Ми випустили диск із піснями, які я для нього написав. Василь чітко зайняв свою нішу. Потім він захотів бути сучасним. Але йому Бог дав інше – він колосальний співак, цей хлопець з унікальним тембром може співати і в театрі, і на естраді. Колись я працював із тріо Мареничів. Зараз роблю сучасне тріо. Думаю, що необхідно на противагу «Поющим трусам» і всім іншим запропонувати живу гарну музику із справжніми тембрами, живим співом, непересічними фонограмами. Основу цього тріо складає Михайло Брунський і дві дівчини. Вони будуть співати українські пісні в сучасній обробці. Щось я напишу, щось інші композитори. Зрештою, є багато різних світових шлягерів, яким можна дати сучасне дихання. Це буде красиво, а красу ще ніхто не відміняв. Розмовляв Володимир БОДАК
