Вівторок, 11.05.2021, 16:20
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Категорії розділу
[65]
Пошук
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли »

Мирослав ПОПОВИЧ: «Не було в мене такого, щоби я когось продав»
14.01.2010, 11:00
– Мирославе Володимировичу, вас дуже часто називають совістю нації. Як ви це сприймаєте?
– По-перше, це дуже пишний епітет, який ніхто з живих людей не може собі присвоїти. А крім того, я виріс у радянському суспільстві. Коли помер Сталін, мені було двадцять три роки. Коли помер радянський Союз, мені було не хочу навіть і казати скільки. Там не можна було жити по совісті. Людина мусіла іти на компроміси. Я нікого не продав. Але у всякому разі, якби я сказав, що ішов чистий і ніс факел совісті, то давно гнив би на тих Соловках. Навіть наші дисиденти і ті часом мусіли іти на якісь компроміси. А я не був дисидентом із цілком поважних міркувань. Це був самогубний шлях, а треба ж було поряд із тим робити якусь позитивну роботу. Хоча я ніколи не відмовляв їм у допомозі чи підтримці. Це велике питання: як прожити життя так, щоби совість була чиста? Вона завжди буде нечиста, завжди будеш червоніти. Але можна залишитися самим собою.
– Чи є щось таке, за що ви себе картаєте?
– О (зітхає – Авт.), бувало, звичайно. Є такі вчинки, коли проявляв слабкість. У всякому разі, не було в мене такого, щоби я когось продав. Оцього я не робив.
– Тобто вам досить часто доводилося іти на компроміси?
– А на компроміси йти доводилося дуже часто.
– Пане Мирославе, здобуття Шевченківської премії у житті людини – визначна подія, адже двічі її отримати неможливо. Особисто для вас ця премія щось означає?
– Як вам сказати? Напередодні мене провалили на виборах у академіки. І коли президент Кучма в присутності прем’єр-міністра Ющенка вручав мені премію, то Патон сказав, що це буде мені компенсація за тимчасову невдачу в академічній кар’єрі. Я, власне кажучи, так це і сприймав. Звання академіка нічого не міняє. Тоді в мене ще був відділ, а вже згодом інститут. Коли в людини є таке визнання, то воно дозволяє твердіше стояти на ногах. Є в мене трохи честолюбства. Тому мені було дуже приємно, що я, не будучи ні письменником, ні художником чи музикантом, маю Шевченківську премію. Це мало і прагматичний бік. Я з цим рахувався.
– В якій іпостасі ви себе найкраще почуваєте – людина, вчений, академік?
– Може, через те, що в мене вже немолодий вік, я не відчуваю потреби у слові статус. Якщо мене питають, то я відповідаю. Якщо я хочу щось крикнути, то хтось почує. Це, власне, і все. Звання академіка означає, що я отримую відповідні гроші від Академії Наук, які роблять мене незалежним. Хоча це слабо втішає, бо всі офіційні статуси – це дуже умовно. І ми знаємо, що були такі люди, котрі мали все, всі статуси, а потім сталося так, що вони нічого не мали.
– Ваша праця «Нариси історії української культури» мала величезний суспільний резонанс. Тепер ви видали щось подібне для іноземців. Як думаєте, наскільки ця робота буде популярною?
– Ця книжечка вийшла на десяти аркушах. Я її розглядав як скорочене та доповнене видання, але трохи під іншим кутом зору. Це в основному для молоді. Там багато ілюстрацій, її можна просто листати. Мені було цікаво внести у цю книжку нові погляди. Тобто я її робив як іншу роботу.
– Якою ж є зараз культура України?
– Мені хотілося би розглянути культуру не просто як сукупність музики, живопису, навіть якщо додати сюди математику, інженерію, але як щось, що становить одне ціле. І тоді всередині як ядро кожної культури ми бачимо ставлення людини до суспільства, до своїх і чужих, до свого життя і до смерті. Це суть, яка формує людей. Одна справа – християнська культура різних епох, це різні цивілізаційні типи. Українська культура дуже цікава. Я не романтик за поглядами, а скоріше позитивний зануда. В мене корені козацькі, але я не пішов у козацьку громаду і не піду, бо це вже театр. Але в українській культурі залишився ген від непокірного і свободолюбного козацтва. Сьогоднішню культуру треба розглядати, починаючи не з витоків, а навпаки, треба витоки помітити в сьогоденні. Тобто я можу оцінити справжню народну музику тоді, коли я який-небудь Сильвестров або Скорик. Сьогоднішня культура – це сучасна культура, якщо вона має в собі іскру, то буде жити, а ні – то просто розчиниться.
– Свого часу Україна дізналася про Мирослава Поповича як вправного кулінара. Ви гурман чи пересічний споживач?
– Я гурман. Гурманом бути в наш час просто неможливо. У французів є два поняття – «гурман» і «гурме». Гурманом називають того, хто багато і смачно їсть. А гурме їсть трошки, але смакує. Я, мабуть, і той, і другий, але коли немає часу, то задовольняюся абсолютно всім. В мене прекрасний апетит навіть до ковбаси. А ще скажу, що це перше моє відрядження, коли я не взяв із собою сала.
– Колись ви сказали, що кожна людина пише сама п’єсу свого життя. Чи вдалося вам зіграти власноруч створену для себе роль?
– Я тоді сказав дурницю. Ні, ролі для себе не можна написати. Все для тебе пише саме життя. А вже від людини залежить, як вона ту роль зіграє. Негативний персонаж може бути настільки симпатичним, що він буде привертати більше уваги та симпатії, аніж позитивний. За якийсь час перестаєш грати. Ми граємо всюди і завжди. Ненормально, коли людина не бачить себе в дзеркалі інших людей, з боку. Але за якийсь час вона повинна вже думати, як грати, щоби вималювалась та роль, від якої людина не може відійти.
Розмовляв
Володимир Бодак

Категорія: | Додав: bond
Переглядів: 550 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]