Михайло КРИВЕНЬ: «Зі сцени я бачив сльози глядачів у залі»
28.01.2010, 12:45
– Попередній ваш творчий концерт був п’ять років тому. Враження глядачів у залі дуже часто відрізняються від вражень самого артиста. З яким настроєм ви йшли до глядача тепер? – Такі концерти для мене не є прості. Це був своєрідний підсумок творчої діяльності за останні п’ять років. Оскільки я маю звання народного артиста України, то, звичайно, час від часу треба показуватись широкій громадськості. Це не був комерційний концерт, хоча й було продано значну кількість квитків. Подібний концерт був п’ять років тому. Але він був за запрошеннями. Мені робили зауваження, що не всі бажаючі змогли прийти на концерт. Тому цього разу основний акцент робився на простих людей. За цей період я підготував багато різноманітних творів – від світової та європейської класики до пісень місцевих авторів. Хочу сказати, що наші прикарпатці пишуть такі пісні, котрі не мають широкого розголосу, подачі і виходу на всеукраїнський рівень. Є такі пісні, які люди слухають із задоволенням. Скажімо, пісня Богдана Юрківа на слова Степана Пушика «Полонина» чи на слова Романа Юзви «Село моє». Остання пісня написана настільки сильно, що зі сцени я бачив сльози глядачів у залі. Є в мене ще одна правдива пісня, яка би могла стати загальнонаціональною. Маю на увазі пісню Дмитра Циганкова «Літа минають». – Пане Михайле, концертна програма називалася «Пісні мого серця». Котрі із виконаних пісень вам більше до душі? Чи є такі твори, котрі і справді є піснями вашого серця? – У концерті прозвучала невелика частинка тих пісень, які є в моєму серці. Якби зібрати всі пісні, то концерт тривав би весь день. Пісень є багато, практично кожна пережита, кожна пройшла через моє серце. Буває деколи, що ми разом із аранжувальником змінюємо мелодію автора, щоби твір мав своє життя. До речі, під час концерту не звучав прикарпатський вальс «Місто моє» на слова Ярослава Дорошенка. Я її не включав до програми, щоби люди не сказали, що я співаю тільки одну пісню. Але я знаю таких артистів, котрі практично все життя співають декілька пісень. Це правильно, бо то пісні, котрі варто співати. В моєму репертуарі багато пісень, тому інколи важко вибрати з них одну. У великому концерті проблеми вибору пісень немає, але є складності організаційного плану. В підготовці ювілейного концерту найбільше допомогла дружина як режисер. В творчому плані мене підтримали танцювальні колективи: «Галицька веселка» (кер. Петро та Галина Ільчуки), ансамбль «Первоцвіт» Інституту мистецтв (кер. Юрій Скобель та Світлана Васірук), ансамбль бального та спортивного танцю «Діамант» (кер. Світлана та Володимир Дзюби). Основну аранжувальну роботу взяла на себе Леся Соболевська. Вона дуже тонко відчуває, як має виглядати та чи інша пісня на сцені. На ювілейному концерті виступила молода перспективна співачка Зоряна Рощук. Сподіваюсь, що в недалекому майбутньому вона внесе свіжий струмінь у розвиток української естради. Для цього у неї є всі дані: голос, яскрава зовнішність, артистичність. – Ви співаєте вже багато років, а чи пам’ятаєте ту пісню, завдяки котрій ви стали артистом? – Я пам’ятаю, ще як був маленький, то в нас була виточена дерев’яна миска, в котрій робили вареники. Разом з тією мискою мене клали в колиску. Мені було 4 або 5 років. Тоді я любив слухати, як інші співають, та й моя мама дуже гарно співала. Лежачи в колисці, я почав співати коляду «Дивная новина». І тут мама каже до тата: «Ти чуєш, який наш Михась має файний голос?» Згодом я переспівав усі пісні з репертуару Дмитра Гнатюка. У школі мені дуже подобалась пісня «Ясени». На таких піснях можна було вчитися, бо в них було закладене зерно співочої правди. Там не було ніяких ритмів, а була проста українська мелодія, котра йшла від душі. На тих піснях розвивалися голосові зв’язки. А зараз пишуться пісні, де треба бекати, рикати чи співати хриплим голосом. Одним словом, ритми, де немає ні слів, ні мелодії. Але я думаю, що в першу чергу має бути слово і мелодія. Чому люди плачуть? Бо до їх серця доходить така пісня. Я навчався грати на скрипці у Рогатинській музичній школі, потім було училище культури у Львові, далі – консерваторія. Працював у ансамблі пісні і танцю Прикарпатського військового округу. Після консерваторії працював у музично-драматичному театрі в Івано-Франківську. Потім було чимало колективів при філармонії. У 1989 році я отримав звання заслуженого артиста УРСР, а вже з нагоди 5-річчя незалежності України у 1996 році я став народним артистом України. – Що передувало такому визнанню? – Велика робота у професійних колективах. Тепер можна заспівати одну пісню і стати заслуженим артистом. Другу заспівав – і ти вже народний. Тепер це просто. Цей процес звівся до того, що, на мою думку, присвоєння таких звань вже треба відміняти. Є багато артистів, котрі роками працюють у філармоніях без звань і нагород. А що означає бути артистом камерного чи симфонічного оркестру? Треба сім років пиляти на скрипці в музичній школі, чотири роки в музичному училищі, п’ять років у консерваторії. І аж тоді можна стати артистом оркестру. В іншому випадку це аматорство. Таким людям треба присвоювати звання. Тепер візьмімо музично-драматичний театр. Там працюють актори, котрі по 30-40 років грають ролі. Це професіонали, бо вони іншої роботи не мають. Професійний артист не може бути міліціонером, лікарем чи будівельником, котрий «інколи співає». Я переконаний, що почесні звання потрібно присвоювати тільки людям, які працюють у творчих професійних колективах. Ти не можеш бути заслуженим артистом, якщо ти не є простим артистом. Мені шкода простих філармонійних артистів з відповідною музичною підготовкою, бо вони все життя працюють за копійки. Чомусь артиста, котрий зіграв сотні ролей, ніхто не помічає. Помічають тільки того, хто заспівав одну пісню на якійсь вечірці. Людям від аматорства треба придумати інші звання. Я чув, що зірки на небі, а артист на сцені. Люди повинні зрозуміти, що звання – це праця. – Останніми роками спостерігається тенденція до омолодження народних та заслужених артистів. Чи згідні ви з тим, що ваші учні мають вже високі звання? – Потрібно нагороджувати і молодих, і досвідчених. Проте не можна давати звань людям із комерційних структур, котрі працюють під певним брендом і мають ще й бізнес в іншій сфері діяльності. Справа ще й за тими, хто подає документи на такі нагороди. У нагородному відділі не може бути чиновників, там повинна працювати професійна комісія. В Івано-Франківську є театр фольклору, в котрому працює троє людей. Проте за їхнім поданням майже двадцять різних звань отримали «солісти чи артисти театру фольклору». Такого бути не може. – Є чимало різних способів співу на сцені. Одні активно використовують фонограми, інші стверджують, що співають наживо. Який спосіб більше притаманний вам? – Бувають різні варіанти. Як співак, котрий закінчив консерваторію, я стараюся співати наживо. Але бувають моменти, коли це технічно важко. Наживо я можу співати під фортепіано, баян чи камерний оркестр. «Мінусовка» – це складна справа. Звукооператор, який сидить у залі, має бути високопрофесійним. Він має зробити так, щоб голос збалансувати із мінусовою фонограмою. Інакше люди будуть чути забагато фонограми або забагато голосу. В нас дуже мало таких фахівців. Було б добре, якби в нашому Інституті мистецтв був створений напрям підготовки звуко- та телеоператорів, бо час не стоїть на місці. Велика біда, коли на концерті «глухий» оператор не знає, що зробити із твоїм голосом та фонограмою. – А чи реально відспівати наживо тригодинну концертну програму? – У цьому концерті був синтез всього. Але я зміг показати, що співаю наживо з камерним оркестром і акапельно. – Пане Михайле, ми з вами вже згадували ваш рідний край, де дотепер збереглися народні звичаї та традиції. Чи часто ви навідуєтеся до рідного села? – Я намагаюся часто їздити в село. То ж навіть пісня є така – «Приїжджайте частіше додому». Батьків вже нема, хата зачинена. Багато роботи я маю тут, у місті. А взимку в селі холодно, тому тепер я не їду туди. Я знаю, що мій рідний дім там, де я народився. У Липівці є хата, а в хаті все зберігається так, як було за батьків. Моє там, де є земля, по якій я можу ступити босими ногами, пройтися по ранковій росі. Івано-Франківськ – це також моє місто, бо тут моя робота, учні. – Працюючи в Інституті мистецтв, ви передаєте ази музичного мистецтва молодому поколінню. Молодь прислухається до порад старших, чи має своє уявлення про спів? – Я працюю на кафедрі театрального мистецтва із майбутніми акторами і режисерами, де викладаю вокал. Знаєте, є такі актори, котрі красиво говорять, але в них не все гаразд із музикальним слухом. Я їм розповідаю про спів, про життя на сцені. З 1973 року я на професійній сцені побував у різних ситуаціях. Були такі випадки, що в залі на півтори тисячі місць співав без мікрофона. Сцена – як океан. Якщо тебе туди кинули, то мусиш пливти, інакше втонеш. Я говорю студентам, щоби вони любили людей зі сцени, щоби в них очі горіли. На сцені людина повинна згоряти, а не просто тліти. – І насамкінець, Михайле Яковичу, поділіться, будь ласка, своїми творчими планами. – Життя продовжується, тому треба щось робити. Мені приносять багато пісень, які треба записувати. Я багато роблю аудіозаписів, але недопрацьовую над відеокліпами. Це дуже дорого коштує. Щоправда, я не розумію, як народний артист може бути директором будівельної компанії чи мати мережу закладів громадського харчування. Я вважаю, що професійний артист повинен займатися виключно творчістю. Володимир Бодак Фото Тараса Яковина
