Сім’ю Лапковських з Тлумача знає не тільки все місто, але, без перебільшення, весь район. Найперше тому, що це родина медиків. Два хірурги, терапевт і офтальмолог живуть і працюють під одним дахом. Династія лікарів у цій родині розпочалася із Рудольфа Карловича, котрий попрацював у Тлумацькій центральній районній лікарні понад сорок років. Чоловікові доводилося обіймати різні посади, проте найкраще він себе проявив у ролі хірурга. Понад два місяці тому пан Лапковський відійшов від медичних справ – пішов на заслужений відпочинок, проте він часто навідується до своїх колег, допомагає їм діагностувати хворих, переймається проблемами медицини. Тепер справу лікаря продовжують його діти. Як виявилося у розмові із дітьми Рудольфа Карловича, його онуки також хотіли б продовжити лікарську династію. Щоправда, це поки що молодечі бажання і невтілені учнівські мрії. Робота хірургом вдало поєднується із справжнім родинним хобі – полюванням на звірину. Лапковські полюбляють такий вид активного відпочинку. Кажуть, що для них це якась віддушина. А впіймавши дичину, отримують неабияке задоволення. І немає різниці, чи то Рудольф Карлович, чи його син Анатолій, чи навіть онук. Робота роботою, але відпочивати також треба. Лікар-офтальмолог Ліля Рудольфівна, донька пана Лапковського, каже, що майже кожні вихідні вони намагаються проводити разом, у родинному колі. І навіть під час відпочинку не забувають про роботу, бо так чи інакше вся душевна розмова про щось своє, особисте, завжди переходить у професійне. Лікар за покликанням, але інколи вона шкодує про свій вибір професії. «Це буває дуже рідко. Останній раз зі мною таке було під час зелених свят, коли я мусила двічі на день бути на роботі, – зізнається пані Ліля. – Така вже у нас робота. Як не дивно, але тато мене питав, чому я ходила на роботу, він хотів до деталей вивідати, що сталося і чому була така потреба. Він завжди переймається тим, що відбувається в лікарні. А тепер, коли він вже більше двох місяців перебуває на заслуженому відпочинку, не перестає думати про роботу, куди його тягне. Його цікавить усе, а тому він щовечора розпитує про лікарняні клопоти». Як Рудольф Карлович, так само і його діти Анатолій та Ліля вступили до медичного вузу не одразу, а за третьою чи четвертою спробою. Проте вони не переймаються цим, кажуть, що така жага до медичної науки дала їм можливість стати справді професіоналами. Тим більше, що діти завжди мали на кого рівнятися і прагнули бути не гіршими від свого батька. Лікарська професія припала до душі доньці Лілі та сину Анатолію. І тепер вони мають великий авторитет серед пацієнтів. Жартують, що хворим деколи було все одно, до якого лікаря-хірурга потрапити, лиш би це був один із Лапковських. Взаємодопомога і підтримка батька для сина-хірурга відчувалися постійно, адже вони пліч-о-пліч працювали в одному відділенні. «Бувало так, що я асистував батькові під час операції, а бувало і навпаки. В такі моменти тато був дуже зосередженим. Навіть якщо щось не вдавалося одразу, то він зупинявся, думав, виважував усі кроки наперед, а вже потім продовжував оперувати. Цей досвід для мене дуже важливий», – зауважує завідувач хірургічним відділенням Анатолій Лапковський. Діти лікаря Лапковського ніколи не чули сімейних нарад, де би обговорювалися їхні майбутні професії. Безпосереднього впливу на вибір їхнього способу життя не було. «Ми просто знали, що будемо йти в медицину. Вплив батька на вибір професії, звичайно, був, бо навіть коли я приходила до тата на роботу, то тут мені все подобалося. Але цей вибір професії був на підсвідомому рівні», – зізнається пані Ліля. Звичайно, лікарям хотілося би, щоби й онуки продовжували дідову традицію. Батьки переконані, що їхні діти хочуть бути в медицині, але не усвідомлюють поки що, наскільки це важко. Зараз це все відбувається по-дитячому. Стати медиком хлопців спонукає більше бажання, аніж тяга. «Знаю, що тато працював у набагато гірших умовах, аніж ми працюємо тепер. Були такі ситуації, що навіть по п’ять разів на ніч викликали на роботу. Але він ніколи не сварився, не дорікав, – продовжує пані Ліля. – Мені деколи навіть ставало дуже дивно, як він усе встигає. Встигає усюди – і вдома, і в полі, і на роботі. Ми ніколи не чули від нього, що він на роботі і не треба його чіпати чи навантажувати якоюсь роботою. Це просто трудоголік, який понад сорок років пропрацював саме тут – у лікарні. Його сюди і досі тягне. Щодня він мене запитує: «Що там на роботі? Стабільно?» У родині Лапковських кажуть, що навіть така кількість лікарів в одній хаті не може перешкодити хворобам. Але їх долають так, щоб навіть найрідніші люди не помічали. «З банальним нежитем ніхто не йде на лікарняний. Тато не любить обстежуватися і лікуватися. Він може випити якусь пігулку так, щоб ніхто не бачив. Тато хворіє тільки тоді, коли його притисне», – каже Ліля Рудольфівна. Син Анатолій перейняв від батька не тільки фах хірурга, але й керівництво відділенням. Воно й не дивно, що молодший син, котрий перейшов у сьомий клас, говорить про те, що він також буде хірургом. Проте пану Анатолію зараз не вистачає міцного батькового плеча. Лікар каже, що протягом кількох останніх років він підсвідомо готувався до того, що батько рано чи пізно залишить роботу. Він також не розмежовує лікарів на спеціальності. Каже, що будь-яка спеціальність непроста, коли йдеться про життя людей. 22 роки минуло з того часу, як родина Лапковських поповнилася ще одним лікарем – це невістка Зеновія. Вона стала терапевтом, а крім того, її дуже поважає свекор. Він часто радиться із невісткою у питаннях, що стосуються домашнього господарства. Зеновія Степанівна каже, що вона не відчувала дискомфорту, прийшовши у родину медиків. Тепер жінка переконана, що вона потрапила саме туди, куди прагнула. До речі, три племінники Рудольфа Карловича також стали медичними працівниками. Володимир БОДАК
