Не така, як усі Наталя завжди була не такою, як усі. Що ж саме різнило її з-поміж інших студентів, сказати важко. Можливо те, що не чекала, затамувавши подих, пророчих істин із уст викладачів: щодо кожної теми, що обговорювалася, літературного героя чи філософської ідеї у неї була власна думка, яку дівчина обстоювала ґрунтовно та твердо. У Наталі якимось незбагненним чином поєднувався сухий прагматизм фінансиста (перша вища освіта – за цією спеціальністю) та яскраво-мінлива вдача розманіженої поетки (друга незакінчена вища – Львівський національний університет, журналістика). Навчання у двох вишах паралельно, здавалося, не завдавало дівчині ані найменшого клопоту. Хлопці-однолітки не надто захоплювали її (вважала їх прісненькими), тож ніхто не здивувався, коли на третьому курсі стало відомо, що Наталя виходить заміж за таємну мрію більшості студенток факультету журналістики – недавнього його випускника Володю. Володимир на той час уже працював у одній із львівських газет і вважався серед журналістської братії надзвичайно перспективним молодим спеціалістом. Незабаром Наталя завагітніла. Дівчина не захотіла продовжувати навчання у Львові, тож подружжя переїхало на постійне місце проживання на Прикарпаття – малу батьківщину обох. Вони оселилися в Івано-Франківську. Ми із Наталею надовго зникли із поля зору одна одної. Життєва круговерть підхопила кожного і понесла неспокійним бурхливим буденним морем. Краєм вуха я чула, що Наталя народила хлопчика, іноді навіть бачила її з чоловіком та дитиною у центрі міста, однак часу на повноцінну розмову завжди якось бракувало. Минуло більше десяти років. Одного разу колега-журналіст під час перерви на якомусь надзвичайно довгому та нудному заході, на який зазвичай кличуть газетярів, шепнув мені: «А пам’ятаєш Наталку К.? Ви ще дружили на першому курсі… Зовсім у жіночки дах поїхав: у секту подалась. Вся така віруюча, правильна і нудна стала – аж страшно. Та вона завжди якоюсь дивненькою була…» «Дивненькою» Наталя здавалася йому, швидше за все, тому, що завжди ігнорувала його настирливі женихання. Однак справа зараз не у цьому. Поняття «Наталя» і «секта» у моїй уяві не співставлялися. При слові «сектант» перед очима поставав зазомбований мен, який без дозволу «пастора» голос подати боїться, або нещасна обсмикана жіночка у хустині – щоб прикрити «грішну красу». Розумна, начитана Наталя під жодну із цих категорій ну ніяк не підпадала. Життя, звісно, змінює людей, але ж не настільки… Наталю я зустріла за декілька місяців на стометрівці. Вона легким поривчастим кроком прямувала вулицею поруч із сином. Зупинилися побалакати. Наталя щебетала, розповідаючи про власне життя, засипала запитаннями про моє. Я говорила мало, уважно розглядаючи однокурсницю: саме так, на мою думку, мала виглядати щаслива жінка. З Наталиних очей немов лилося тихе світло, осяваючи дивним спокоєм усіх довкола. Коли 13-літній син шарпнув матір за руку, не бажаючи так довго стояти із незнайомою тіткою, вона не розгнівалася, а просто тихо сказала: «Зараз, синочку…». На мій щирий подив, підліток притих. Ані Наталя, ані її син зовсім не були схожі на затурканих «сектантів». Лише за декілька хвилин я наважилася задати жінці запитання, котре не давало мені спокою впродовж всієї розмови: чи правда, що вона пішла «у віру»? «Так, пішла, – кивнула Наталя. – І ні на мить не жалію за своїм минулим «світським» життям. Нарешті я пізнала найважливіше – Творця – і навчилася жити у гармонії з собою. Однак за декілька хвилин цього не розповіси, тому, якщо тобі цікаво, приходь колись у гості».
З категорії вічності Нагода поспілкуватися з Наталею трапилася раніше, аніж я сподівалася: йшла якось попри її будинок, а однокурсниця саме розвішувала білизну й гукнула мене. І ось я сиджу у невеличкій затишній кухні, а на столі парує запашна кава. «Ти ж знаєш, усі ми родом із дитинства, – почала Наталя. – Батьки мої у жодну церкву не ходили, жодних духовних розмов не велося і не практикувалось. Із найменших літ пам’ятаю, як відчувала у душі дивну порожнечу, котрої не могли заповнити ані батьківська любов, ані дружба, ані кохання. Я завжди прагнула зрозуміти, чого ж мені не вистачає, «ковтала» підручники та художні книжки, однак і нові знання не давали поживи душі. До релігії я ставилася не те, щоб скептично, а байдуже. Я, звісно, уривками читала Біблію, однак швидше як літературний твір, а не Богом натхненний вказівник життя. Заміжжя та приємні турботи, пов’язані із народженням сина, на деякий час заглушили в мені той дивний неспокій, однак повністю я його не позбулася. У 2004-му, віддавши малого у дитсадок, заходилася шукати роботу, але нічого путнього не було. Одного жахливого дня у мене розпочалася справжня депресія. Я питала себе, для чого з’явилася у цей світ, з якою метою живу і де опинюся після смерті. Якось стало настільки важко, що я просто впала на коліна і почала несамовито молитися – туга відступила. Саме тоді я зрозуміла, що за допомогою молитви творяться дивні речі – потрібно лише вірити. А за декілька днів трапилася і робота: просто на вулиці зустрілася зі старим чоловіковим знайомим, котрий запропонував спробувати свої сили у благодійному християнському фонді «Солідарність» – організації, що надає допомогу незахищеним верствам населення: узалежненим від наркотиків та алкоголю, ВІЛ-інфікованим, хворим на СНІД, особам, що вийшли з місць позбавлення волі, психічно хворим та бездомним. Ця нова та надзвичайно цікава робота дозволила мені поглянути на інший бік життя і зрозуміти, яка я багата: маю добру родину, хорошого чоловіка, здорового сина. Саме у фонді я познайомилася із вірними християнської євангельської церкви «Відродження». Їх самовіддана праця на користь знедолених, щира та тверда віра у Творця, чудові проповіді настільки захопили мене, що захотілося хоча б раз відвідати служіння… Я стала християнкою не лише розумом, а й серцем. Читаючи Біблію, я знаходжу відповідь на усі запитання, котрі раніше непокоїли мене. Багатьом здається, що, пішовши у євангельську церкву, доведеться відректися від світу. Однак те, що втрачаєш (куріння, алкоголь, випадкові статеві стосунки), – ніщо порівняно з тим, що отримуєш. Такого душевного миру, любові до життя та усвідомлення єдності із Творцем колись я не відчувала. Ми, християни, дивимося на життя з категорії вічності. Із Богом добре…»
При сестрах-місіонерках «Із Богом добре!» – чую у телефонну слухавку близький і рідний голос далекої матусі з Італії. Ось уже 11 років вона тяжко працює на чужині, аби суттєво облегшити нам життя у рідній державі. Про долю українських заробітчанок списано уже тисячі сторінок, однак їм від цього, либонь, не легше. Моя мама випробувала усі «принади» далекого закордонного «раю» на власній шкурі. Саме у Генуї розпочалося її справжнє навернення до Бога. До від’їзду на чужину вона лише іноді ходила до церкви, часто любила подискутувати на богословські теми. Саму ж суть християнського вчення, запевняє мама, їй було дано пізнати в Італії. Зачинена у шикарному палаццо зі старим лежачим дідусем, якого потрібно було доглядати, вона відчувала себе похованою заживо. Тоді з уст сама собою злітала тиха молитва-зітхання. У ті часи українська громада як така у Генуї ще не сформувалася, хоча перші наші заробітчани з’явилися у місті приблизно у кінці 1997 року. На вихідні українські генуезці збиралися здебільшого на березі моря на "corso Italia”. Милуючись чудовими краєвидами, ділилися одна з одною гіркими та радісними новинами. Коли минула тепла пора і почались дощі, Генуя показала українцям і своє похмуре обличчя. Довелося перенести місце зустрічі до центру міста: на площі, у магазини. Постійного осідку вони не мали. Об’єднував їх ще банк, звідки пересилали гроші додому. Покращилось перебування українських жіночок у Генуї після випадкового знайомства із сестрою Кларою – італійською монахинею, котра заопікувалась ними. Це була і духовно-моральна підтримка, і допомога у пошуках роботи. Нашим заробітчанкам відкрились двері дому гостинності «Тра ноі» при сестрах-місіонерках Маджіоріни і Ліни. 30-го листопада 2003-го року у їхнє буденне заробітчанське життя ввійшов о.Віталій Тарасенко. Церква Consolazione стала свідком першої зустрічі моєї мами із цим молодим та надзвичайно обдарованим священиком. Тепер вона називає його своїм «духовним поводирем». Саме підтримку отця Віталія мама вважає чудовим ліком від чорної депресії, у якій вона перебувала кілька місяців до того. Кожної неділі після важкої праці десятки українських заробітчанок поспішають до церкви Санто Стефано, щоб послухати Службу на рідній мові, висповідатись, прийняти Святе Причастя. Очі у багатьох засвітились по-новому, появилась впевненість у собі… Повернулася до повноцінного життя і моя мама. Каже, що щаслива…
З празької в’язниці – у свідки Справжнім чудом видається цілковите духовне переродження під дією Божого промислу мого однокласника Сергія. У те, що із цього гуляки та розбишаки з 11-А Івано-Франківської загальноосвітньої школи №17 1995-го року випуску вийде щось путнє, не вірили навіть найлояльніші і найдоброзичливіші педагоги. Хлопець уже тоді любив хильнути, курив, лаявся. Коли ж через рік він не забажав одружитися із дівчиною, яку збезчестив, від юнака відвернулися і найрідніші. Сергій тоді зв’язався з поганою компанією, а потім декілька років про нього взагалі жодних вістей не було. Уявіть собі моє здивування, коли одного чудового весняного ранку ми зустрілися на алеях парку Шевченка. Молодий чоловік щось уперто доказував бабусі, вказуючи їй на котрусь цитату у розкритій Біблії. Від подиву я ледь не впала. Сергій помітив мене, знітився. А вже за декілька хвилин ми розговорилися. «Ось уже п’ять років я – свідок Єгови, – розповів однокласник, – і ти навіть уявити не можеш, що це для мене означає. Дехто вважає нас промасонською організацією, дехто – сатаністами, але повір, що так добре, як серед цих людей, мені не було ніде. Я познайомився зі свідками, коли сидів за крадіжку у Празькій в’язниці. Вони тоді давали нам – в’язням-нелегалам – гуманітарну допомогу, пропонували разом вивчати Біблію. Робити і так не було чого, тому я погодився. Гортаючи сторінки Вічної Книги, освоюючи розділ за розділом, я дедалі глибше розумів, яким огидним має видаватися моє грішне життя Богу Єгові. Уже приїхавши в Україну, я охрестився. Моя дружина – та сама дівчина, яку я через дурість колись покинув, – теж навернулася. Тепер ми проповідуємо разом. Я маю автомайстерню, підростає дочка. А минуле нагадує про себе лише соромом, який я відчуваю при зустрічі з людьми, що знали мене раніше…».
Замість P.S. Я щиро радію за Сергія, за кожну людину, яка милістю Творця знайшла душевний спокій та своє місце у цьому складному світі. Дякую Богу за чудовий дар віри, що здатен навернути на добру дорогу навіть найбезнадійніших блудних синів. А про те, що з кожним роком дедалі більше людей шукають свій шлях до Бога, свідчать навіть сухі цифри статистики: на січень 2011 року у відділі у справах релігії та національностей Івано-Франківської облдержадміністрації офіційно зареєстровані і діють 1253 релігійні організації. Щороку їхня кількість зростає принаймні на десять.
