Четвер, 17.08.2017, 05:38
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Категорії розділу
[356]
Пошук
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Статті »

ТЕТ-А-ТЕТ
– Пані Жанно, оскільки ви присвятили сцені понад 40 років життя, то що для вас театр?
– Це моя робота, звісно. І щоб якось сказати без пафосу, то театр – це якийсь інший вимір, де я можу проявляти себе інакше, ніж у повсякденному житті, перевтілюватися, доносити це до глядача і тішити його, або ні…
– Мистецтво перевтілення у вас незрівнянне, відчувається все-таки школа. А хто був вашим учителем?
– Насамперед хочу низько вклонитися Віталію Єлісеєвичу Смоляку, який виліпив з мене актрису. Це був геніальний наставник і геніальний режисер. Ця людина відіграла в моєму житті визначальну роль. А ще був Володимир Михайлович Нестеренко, який вірив у мене, працював з нами, студійцями. Ці люди вклали в мене такий величезний багаж, що я користуюся ним і дотепер. Знаєте, це величезне щастя, коли є режисер, який вірить в тебе, як в актрису.
– Кажуть, що усі режисери, які працювали з івано-франківською трупою, завжди хотіли, аби саме ви грали у їхніх постановках…
– Ну, це перебільшення!
– Невже? А з якими режисерами вам легко працювалося і з ким би хотіли працювати?
– Я вже, власне, назвала їх. А крім того, режисерів справді у нашому театрі було так багато, що я боюся когось не назвати, щоб не образити. Непросто, але надзвичайно цікаво працювалося з відомим київським режисером Володимиром Миколайовичем Оглобліним, який приїхав до нас ставити «Господиню заїзду» Гольдоні. Пригадую, він проводив співбесіди з нашими актрисами – свого роду кастинг, щоб визначити, хто ж гратиме головну героїню Мірандоліну. Обрав мене, і я дуже старалася, щоб виправдати його довір’я. Працювала, чесно кажучи, до сьомого поту, але воно того варте, бо згодом виставу високо оцінили і глядачі, і критики, і колеги.
А ще хочу згадати час, коли в наш театр прийшов Ігор Олександрович Борис. Він підняв наш театр на нову сходинку. Тоді ми переживали якийсь спад, а цей режисер став новатором. Його вистави «Диктатура совісті», «Плаха», «Тіні забутих предків» викликали такий сплеск, підняли нову хвилю серед акторів і викликали величезний резонанс у театральної публіки не лише Івано-Франківська. Ми побували з цими виставами і в Москві, і в Білорусі,  Польщі. Для нашого театру це був новий подих, який неможливо забути.
– А сьогодні в репертуарі театру є подібні вистави?
– Це, напевно, я у вас мала б запитати, чи є такі вистави. Ви глядач, ви все бачите, можете порівнювати. А мені важко про це говорити, бо я людина зацікавлена.
– Тоді запитаю інакше: чи маєте ви, як актриса, сьогодні такі ролі, які приносять вам моральне, естетичне задоволення?
– Для мене, як для актриси, на жаль, зараз немає таких робіт, про які могла б з таким захопленням говорити, як, скажімо, про «Украдене щастя», яке ми ставили з Ігорем Борисом. І хоча до нього було безліч претензій, мене й критикували, і хвалили, і це прекрасно. Бо я могла з критики щось винести, взяти на озброєння. Я така людина, що скільки часу йде вистава в театрі, стільки ж я вдосконалюю ту чи іншу роль, мені цікаво зіграти її щоразу по-новому, відкрити нові грані своєї героїні. Наприклад, вже роками в нас іде «Дивна місіс Севідж», і я щоразу працюю над цією, до болю знайомою мені роллю. Робота йде весь час, незалежно від того, чи сотий, чи сто десятий раз ми граємо якусь п’єсу. Але шкода, що не можу похвалитися багатством нових ролей, хіба що Голда у відомому спектаклі «Тев’є Тевель», де є глибока драматургія Шолом Алейхема. Я не жаліюся ні в якому разі, просто констатую. Час такий, мабуть.
– Чи мрієте зіграти якусь роль і яку саме?
– Звичайно, мрію! Без мрії немає актора. Але не буду називати жодної ролі, щоб це не виглядало смішно. Зрештою, я вдячна долі, що зіграла багато цікавих, знакових ролей. У моєму «послужному списку» – десятки чудових ролей, за які мені не соромно.
– А чи маєте своїх кумирів?
– Я ніколи себе ні з ким не порівнювала, але в мене є улюблені актори, якими я захоплююся, яким по-доброму заздрю. Зокрема, по духу мені близька російська актриса Марина Нейолова, яку глядачі добре знають як кіноактрису, однак вона мені дуже імпонує як театральна. У неї є надзвичайні театральні ролі, я їх з задоволенням переглядаю, дякуючи своєму синові, який через Інтернет скачує для мене спеціально різноманітні театральні постановки. Переглядаючи їх, я вчуся, вдосконалююся. Актор постійно повинен працювати над собою.
– Що, на ваш погляд, визначальне для успіху актора?
– Напевно, на перше місце я поставлю талант, на друге – самодисципліну і на третє – працездатність. Саме в такому порядку, мені здається. Хоча успіх залежить ще від багатьох інших чинників…
– Побутує думка, що актори і актриси – це свого роду небожителі, вони часто бувають примхливими, купаються у славі. Чи можна це сказати стосовно вас?
– Ну що ви! Взагалі це можна сказати хіба що про столичних акторів, зірок світового рівня, та й то не про всіх. А периферійний актор – це звичайна людина, з буденними клопотами і намаганнями вижити. Я б сказала, дуже залежна людина – від режисера, від глядача, від трупи, партнера. Працювати в таких жорстких рамках нелегко, треба мати внутрішній стрижень і силу волі. І такого, щоб мене, наприклад, засипали квітами і якимись неймовірними зізнаннями, я не пригадую. Хіба гарні вдячні слова, які зворушують, можна прочитати в нашій Книзі відгуків – пишуть справді незнайомі люди, яким сподобалися вистави, ролі. 
– Дозвольте нескромне запитання: а ваш чоловік закохався у вас як в актрису, чи як у жінку? 
– Думаю, що як у жінку. Згадую, як до нас у театр прийшла група молодих акторів – випускників Київського театрального інституту, їх було шестеро-семеро, в тому числі й мій майбутній чоловік. Вони сіли в залі й спостерігали за репетицією «Весілля в Малинівці», де я грала Яринку. З тих пір почалася наша дружба, яка згодом переросла в кохання. І ми разом вже аж страшно сказати скільки років, але я його люблю і дуже ціную. Незважаючи на те, що він за фахом актор, він уміє і може все. Зараз такі чоловіки рідкість. І я йому безмежно вдячна за те, що він завжди поруч. Він теж працював у нашому театрі, але в тяжкі 90-ті роки, коли акторські сім’ї ледве виживали на мізерну платню, яку й не платили вчасно, пожертвував професією, пішов заробляти і на шматок хліба, і на навчання синові. Маючи такий тил, я й стала, напевно, такою актрисою, яка є, бо могла повністю віддаватися театрові. Сьогодні мій чоловік викладає в Інституті мистецтв Прикарпатського університету, готує, до речі, молодих акторів і для нашого театру. І готує їх чудово, бо до нас прийшла справді фахова, обдарована молодь.
– Але у вашому акторському житті були й інші чоловіки – це ваші партнери у виставах, без яких ваш успіх теж був би неможливим. Особливо успішним, здається, був тандем з відомим нині кіноактором Сергієм Романюком…
– О, від партнера у виставі залежить справді дуже багато! Я, мабуть, переграла в парі з усіма чоловіками-акторами нашого театру. В мене всі були в коханцях, чоловіках, друзях – на сцені. Так, Сергій Романюк – це один з моїх найулюбленіших акторів. Наша спільна робота в «Люсі Краун» просто незабутня! Ну, по-перше, роман який Ірвіна Шоу! А режисерська робота яка Миколи Яремківа! Він зумів створити таку атмосферу роботи над цією виставою, що всі актори працювали, як на одному подиху. І я йому низько вклоняюся за те, що обрав мене на роль Люсі. Героїня п’єси мені чомусь була дуже близька і водночас до кінця не розгадана. Мені здається, що саме цю роль я ніби й не дограла, було в цьому характері щось таке, що хотілося розгадувати, розвивати, по-іншому щораз трактувати…  А Сергій Романюк у ролі Крауна, чоловіка Люсі, був просто неперевершений! Мені здається, що це була найкраща його роль у нашому театрі. Шкода, що він пішов з театру. Власне, через те, що Романюк поїхав шукати щастя і ролей до Києва, ця вистава довго у нас не протрималася, а жаль.
– Чи підтримує театр і ви особисто стосунки з Сергієм Романюком?
– Шкода, але ні. Якось зовсім несподівано зустрілася з ним у Франківську, зустріч була дуже приємна і щемлива. Він часом приїздить, бо тут живе сім’я. Повертатися він не збирається, хоча, можливо, якби театр йому запропонував, то чому би й ні? Адже в кіно не завжди є робота. Вважаю, що це надзвичайно обдарований театральний актор. Зрештою, наш театр втратив і ще одного цікавого актора – Юрія Горбунова, який свого часу з неймовірною силою таланту розкрився у виставі «Чорт і шинкарка». Зараз у нього зовсім інше амплуа – ведучий різноманітних телешоу…
– Жанно Володимирівно, а чи любите ви самі ходити в театр, чи маєте таку можливість?
– Люблю! І використовую завжди таку нагоду. Правда, це не так часто буває. От коли до нас приїжджають інші театри на фестиваль «Прем’єри сезону», я обов’язково, із задоволенням дивлюся їхні вистави.
– Дякую за розмову!
Інтерв’ю записала  Наталка Стрілець

ПРО НЕЇ ГОВОРЯТЬ
Степан Хороб,
професор, директор Інституту філології Прикарпатського університету, театральний критик:

Жанна Добряк-Готв’янська на сьогодні одна з провідних, я б сказав, головних актрис Івано-Франківського обласного музично-драматичного театру ім. І.Франка. Її вирізняє з-поміж усіх тонке психологічне заглиблення в роль. Таким талантом перевтілення володіє далеко не кожен. Їй однаково сильно даються і комедійні, і драматичні, і трагічні ролі, а це високий знак майстерності. Цю актрису вирізняє інтелектуальне чуття театру, вона розуміє, що значить театр для глядача, для суспільства.
Пригадую одну з недавніх її ролей у «Тартюфі» – це просто блискуче!
Маю відчуття, що це актриса доброї театральної культури, яка закладалася такими корифеями театру, як Віталій Смоляк, Оксана Затварська, а Жанна Добряк-Готв’янська цю культуру примножує.

Роман Іваницький,
заступник голови Івано-Франківської ОДА, колишній директор Івано-Франківського обласного музично-драматичного театру ім. І.Франка, заслужений артист України:

Це дуже працелюбна і працездатна актриса. Мені пощастило грати з нею у виставах – Жанна надзвичайний партнер. Як на мене, вона не вписується сьогодні в загальний ряд акторів, для неї, її таланту потрібен окремий репертуар, і над цим повинні думати директор театру і новий режисер. Вважаю, що в Жанні Володимирівні достатньо потенціалу і ще не виявлених граней таланту, вона ще може і повинна показати шикарні роботи. Вона однозначно заслуговує на звання народної артистки України.   


Категорія: | Додав: bond (22.03.2012)
Переглядів: 564 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 1
1  
You're the one with the brains here. I'm wcatihng for your posts.

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]