Парад акцій та поради майбутнім політикам Галичини
Так і газетної сторінки не вистачить для опису всього, що понапридумають наші краяни, причому окремі ентузіасти натхненні, здається, невичерпним почуттям радості від «ноу-хау», яким належить поділитися з ближнім. Однак спостерігаю за кількістю глядачів і стає сумно. Тих, для кого все це призначено, дуже мало, ходять собі мляво, дивляться буденно, щось собі примітивно сфотографують – і далі за своє і у своє… сіре середовище. Одразу пригадую сюжет чудового «постперестроєчного» фільму «Вікно в Париж». Там герої фантастичним чином знаходять містичний портал, що відкривається раз на сто років з совкової квартири на горище якогось будинку в Парижі. Відтак посвячені в таємницю починають щодень відвідувати Париж і проводити там своє життя, на вечір повертаючись додому. Нарешті, коли портал закрився на чергових сто років, мешканці совкового містечка, звикнувши до кольорового різноманіття на берегах Сени, вирішили організувати собі такий лад у своєму рідному місті. Наступної неділі всі вивбиралися в строкате вбрання, хтось нарядився клоуном, хтось – чебурашкою, замовили духовий оркестр і влаштували свято. Проте їх співгромадяни, які ніколи не бачили Парижа, снували собі звично як тупі вівці поміж цим карнавалом, як барани чудувалися з дивакуватості організаторів і щось собі говорили, щось собі купували-продавали… На цьому фільм закінчився. На цьому ж і закінчуються всі наші гарні акції та починання – не вміємо ми жити, радіти, веселитися. Не вміємо похвалити, підтримати один одного, не вміємо радіти тим днем сьогоднішнім, якого завтра вже може й не бути. Навіть свято Великодня, до якого ми звикли віками (з діда-прадіда святкуємо), перетворюється у нас на празник пуза – ковбаса, шинка, горілка, яйця й хрін на столі, дурні розмови за столом і п’яний спів невлад: «Україно, Україно, я за тебе потерпів…». Якщо й потерпів мій народ – то, видно, серйозно й надовго… Звичайно, ряд акцій мають відверто замовний характер, щоб прославити якогось політика чи забезпечити йому проходження до владного корита. Але симпатії галицького виборця ніяким чином не залежать від кількості, інноваційності й навіть розмаху проведеної акції. Чесно кажучи, наразі залишилося тільки два способи прославитися/зганьбитися в Галичині. Зауважу, що негативна реклама – також непогана реклама, тому перерахую цей дуже короткий список порад зацікавленим політикам. Отже, прославитися позитивно/негативно в Галичині можна так: 1. Влаштувати ґей-парад у своєму місті/містечку або ж ще краще в селищі/селі. 2. Плюнути в Табачника, міністра освіти України. Але плюнути треба насправді, і тільки в живого Табачника Дмитра Володимировича, а не в його фотографії, в карикатури чи в якесь інше зображення, причому смачно так плюнути, густо, щоб верблюд позаздрив, і зняти все це на відео-, фото-, теле- та веб-камеру. А ще краще запросити перед тим галичан, широке коло виборців і любителів народних розваг. І тільки тоді слава забезпечена, причому кількість галицьких верблюдів, чи то глядачів, прибуде в незліченній кількості, і тільки тоді вони (глядачі й верблюди) щиро зрадіють, від душі потішаться, будуть чекати до кінця і ждати-гадати, що ж то зробить той бородатий й булькатий Табачник: обітреться, чи сам плюне у відповідь. Ці-ка-а-аво ж як!!! А шо нє, галичани? Андрій Микитин
