Середа, 24.05.2017, 00:22
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Категорії розділу
[356]
Пошук
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Статті »

МІСТО
Вирішила довідатися у самих мешканців. Щоправда, як не дивно, з вулиці Миру чи з інших прилеглих потрапити не вдається. Нема дороги. Хіба йти через приватні подвір’я. Але, погодьтеся, не кожному господареві буде до вподоби, аби через його обійстя протоптали стежку. Ну що ж, обходжу довкола та йду з Деповської. Чомусь вже з перших кроків враження зовсім невеселі. На перекошеній стіні чи то гаража чи стайні прикріплена біла табличка. Але чомусь невеличка, захаращена порізаними деревами та патиками, не заасфальтована, з вибитими ямами вузенька дорога зовсім не приваблює мене-екскурсанта.  Якесь все сіре, припорошене і безлюдне, чимось схоже на кадри із  кінофільму «Сталкер». Обабіч одноповерхові, збудовані ще до війни, невеличкі будинки, є кілька розвалюх.
Озираючись довкола, йду немов по мінному полю, не знаючи звідкіля чекати небезпеки. Інтуїція не підвела. Із подвір’я на мене кинулися дві шавки. І враз вулиця ожила. На їхній гвалт відгукнулося іще кілька не прив’язаних собак. Я відчула себе покинутою маленькою дитиною у  безлюдному собачому вольєрі. Назад дорогу відрізали  й вперед не пускають.
Аж  з’явився якийсь чоловік, втішив мене, що собаки не кусають й забрав свого малюка. Нарешті я добралася до кінця вулиці. Далі – тупик. Сама не повірила, якихось 200 метрів я подолала за 7 хвилин.
Біля одного із будинків моложава жінка набирає з колонки воду. Запитую, чи не знає, бува, чому вулиця має таку гарну назву. Знизує плечима. Каже, питати у пані Олі, та живе тут уже давно.
З будинку виходить пані Оля й не дуже привітно зустрічає непрошену гостю. Але коли довідалася, що я з газети, подобріла.
– Вулиця  весь час мала цю назву. Я вже 40 років тут живу, але  чому  і хто її так назвав, не знаю. Відносилися до ЖЕО 9, чиї тепер не знаю. Мало нас тут залишилося. П’ять сімей живе. Правда, світло недавно поремонтували, стовпи нові поставили. То все я «виходила й вигавкала». Сил уже не маю. Поставила  торік бойлер і світло щодень вибивало. Але вам більше Слава розкаже, вона знає, бо по судах тепер ходить, – розповідає на ходу жіночка й веде мене на початок вулиці.
Будинок під номером 3 уцілів з часів забудови, мабуть, чи не найкраще. Тут навіть ще живе сім’я. На подвір’ї прибрано, вже зацвіли нарциси. У глибині старого, почорнілого саду старенький будинок із верандою без вікон. На ньому висить шістка. Є ще одна будівля, її вже й будівлею не назвеш. А може то декорація до старої вистави? Над цим усім височить великий чвурак. Він розвернувся спиною до стареньких і бідних осель. Так нині й  багаті олігархи не помічають свій народ і не шанують історію. Але цей будинок на Веселій  чужак. Він належить паралельній вулиці – Ужгородській.
Нарешті мої споглядання перериває невисока жіночка.
– Невесела у нас тут картина, правда? – запитує мене.
Представляється Ярославою. Каже, що помешкання у будинку №3 отримали ще у 1942 році від поляка, який виїхав на батьківщину.  Тут виросли її дід Кіндрат Гунько та її батько, тут народилася й виросла вона. Нині ж цю вулицю хочуть стерти з пам’яті міста і людей.
– Бачите, що залишилось від Веселої? Усе скуповує один підприємець. Лиш мене ще залякати не може. Я суджуся, бо звідси нікуди йти не хочу. Це моя хата і земля. Я маю усі документи. Правду кажуть, що у кожного своя правда. Колись так не було. Люди вірили у Бога, було щось святе. А нині усім правлять гроші. А мені куди йти? У бомжарню чи дідорню? – у розпачі каже Ярослава Гунько.
Жінка каже, що подейкують нібито їхню вулицю будуть зносити під забудову  багатоповерхівки. Втім, скільки дають за сотку, не каже.
Але чому багатії правдами й неправдами прагнуть заволодіти чужими землями, то вже інша історія. Про неї ми поговоримо у найближчих номерах часопису.
Я ще довго прогулювалась маленькими, затишними вуличками неподалік Вовчинецької та Миру й думала, що помирають не лише люди. Але мегаполіси з’їдають і цілі вулиці та провулки, які пережили історію трьох тисячоліть. Щоб сотворити на їх місці безликі проспекти. Мине час і на вулиці Вишневій ніхто не поласує вишнею, а на вулиці Яблучній не зацвітуть сади. І на душі стало ой як невесело.
Олександра ЛІСКОНОГ
На фото: вулиця Весела,
фото автора

Категорія: | Додав: bond (19.04.2012)
Переглядів: 585 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 1
1  
Fiidnng this post. It's just a big piece of luck for me.

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]