Середа, 18.10.2017, 09:34
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Категорії розділу
[356]
Пошук
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Статті »

КУЛЬТУРА
…Із другої половини двадцятого століття (після Другої світової війни) світом прокотилася хвиля відродження авторської пісні (у 50-і роки її називали ще антивоєнною) – італійської (антифашистської), американської (проти агресії у В’єтнамі), чилійської (проти режиму Піночета), кубинської, бразильської та французької.
У Радянському Союзі бардівські пісні були своєрідним тихим бунтом проти загальної зрівнялівки та знеособлення. Записи (а у брежнівські часи і виконання) цих творів суворо заборонялося. Єдиним офіційно «дозволеним» бардом був тоді Булат Окуджава. Висоцький, Олександр Галич, Олександр Башлачев, Юз Алешковський не визнавалися до перебудови.

«Поперли» із Будинку офіцерів
У Івано-Франківську бардівське мистецьке життя нуртувало завжди, проте автори та виконавці діяли неорганізовано, поодинці. Згуртуватися їм допомогла з’ява у старому доброму Станіславі колоритної постаті Станіслава Щербатих (у народі – Тризубий Стас). В організованому ним клубі авторської пісні та поезії «Приспів» брали участь практично усі відомі на той час барди – Зоя Слободян, Левко Бондар, Леся Федунків. Кілька років «Приспів» проіснував як громадське об’єднання, а оформлений юридично був у 1997-му. Про ті часи, про життя і творчість івано-франківських бардів розповідає незмінний президент Прикарпатського клубу авторської пісні та поезії ім.Стаса Тризубого бард Петро Федорів (для шанувальників – Петруха Стріляний).
– Все почалося із грандіозного концерту, який у 1994 році ми дали у колишньому будинку політосвіти. Прийшла сила-силенна народу. Зала була повна, а ще осіб зо двісті юрмилося у вестибюлі. Це був перший і останній аншлаг у Клубі авторської пісні та поезії. Адже основна мета нашої діяльності – далеко не концерти, а тусовки. Саме на музичних тусовках  шліфується професійна майстерність кожного виконавця. Якщо хтось написав якусь нову річ і вона сприйнялася на тусовці, то її можна спокійно виносити на сцену.
Мушу сказати, що барди – справжні митці: небагаті, зате горді. Ми ніколи ні від кого не залежали, адже не мали жодного фінансування. Єдине, чим нам допомагали час від часу, – це приміщення. Коли я влився у бардівські ряди, то познайомився із Юрієм Михайловичем Новіковим. Він мав на теренах колишнього СНД титул «Патріарха авторської пісні». Тобто кращого за нього не було. Коли почалися «перебудови» різні, російськомовному барду було надзвичайно важко знайти себе у цьому середовищі. Але біля Новікова гуртувалися усі творчі люди Івано-Франківська.
У 1993 році ми «окупували» сцену Будинку офіцерів. Його тодішній директор Колєсніков сприяв нам із приміщенням за умови, що ми даватимемо безкоштовні концерти для солдатів. Тож ми побували із гастролями ледь не у  кожній івано-франківській військовій частині.
На сцені Будинку офіцерів був започаткований надзвичайно популярний серед молодих виконавців «Вільний мікрофон». Кожен новий твір уважно прослуховували корифеї авторської пісні, радили, як зробити його бездоганним.
У 2004 році під час помаранчевих подій ми поїхали агітувати за Януковича. Тризубий Стас – відомий бард – уже перебрався до Києва та виступав за Ющенка. Мушу сказати, що жодного політичного підтексту у нашому турі не було. Причина цього стара як світ: потрібні були гроші. До речі, як з’ясувалося потім, Ющенко був щедрішим.
Саме тоді був започаткований проект «Схід-Захід», який існує й досі. Жодної політики. Провідні митці Прикарпаття зустрічаються із інтелігенцією Донеччини. Тоді це був своєрідний обмін досвідом. На Прикарпатті ми намагалися показати більше російськомовного матеріалу, а на Донеччині нас дивували чудовими українськими авторськими піснями. Ставлення з обох боків – надзвичайно лояльне.
За таку тоді для багатьох прикарпатців «неформатну» діяльність у 2004 році нас «поперли» із Будинку офіцерів. Після того все повернулося у такий собі «підпільний» стан, і ми почали зустрічатися на квартирах. У цьому, звісно, є своя романтика… Пощастило, що у нашого відомого барда Анатолія Поплюйка є у центрі міста квартира. Якщо щось треба дуже нагально, то  збираємося там. У нього є дві гітари, чай, кава – усе необхідне для плідної тусовки. Зараз, щоправда, нас «прикріпили» до міського Народного дому №2, що знаходиться на Позитроні.

«Гуд бай, Компартія, гуд бай»

– Тусовка додає до авторської пісні елементи професіоналізму, – продовжує розповідь Петро Федорів. – Там за один раз можна збагнути те, чого за рік не навчишся у вищому музичному навчальному закладі. У мене вдома є листочок паперу, на якому накреслений нотний стан і написано зверху «Урок музичної грамоти Петрусі Стріляному від Тризубого Стаса». Стас казав мені: «Петрухо! Ми ще й оперу напишемо!» Мені цього поки що не вдалося, а от «Корова Середа» Тризубого ще навіть не поставлена, а уже стала легендою. І взагалі, Станіслав Щербатих особисто для мене – незаперечний авторитет у творчому плані. Тому й наш Клуб авторської пісні та поезії названо на його честь.
Стас був настільки інтелектуалом,  що це іноді вражало. Його зоряний час припав на кінець 1980-х – початок 1990-х років, період національної ейфорії і великих сподівань. Авторська пісня тоді користувалася шаленою популярністю і попитом, а Станіслав Щербатих був постійним учасником усіх найважливіших фестивалів тієї доби. Серед них чільне місце належить першій чернівецькій «Червоній руті–1989» і луцькому «Оберегу», було також багато звичайних виступів у містах і містечках. Співака з Івано-Франківська дуже любили творчі побратими і слухачі. Він «брав» аудиторію своєю дотепністю і гумором, а надто – гострою соціальною сатирою на радянські й пострадянські реалії. Чого вартувало хоча б виконання пісні «Гуд бай, Компартія, гуд бай» на фестивалях, організованих наприкінці 1980-х під патронатом (увага!) комсомолу?!!
Не бракувало Стасові свіжих тем і за часів незалежності, адже ті негативні явища, які він висміював, ще довго жили. Артисту вдавалося доводити до кипіння не лише партноменклатуру, а й націонал-демократичних лідерів. Так, на концерті до свого 50-річчя Тризубий Стас перед антрактом заспівав «Ще не вмерла України ні слава, ні воля...» і додав насамкінець «перчинку»: «...ще нам, браття-українці, усміхнеться доля-р». В’ячеслав Чорновіл, який сидів у залі, мало не скипів і поривався був піти геть, але передумав. Він пішов у гримерку до Стаса, щоб його присоромити. Співак відповів, як завжди, жартівливою піснею… Чорновіл розсміявся – і гнів його умить розтанув. Якби не раптова смерть від третього інсульту у січні 2007 року, ми б почули ще не одну «тризубу» пісню.
 Стаса відспівали у церкві на Аскольдовій могилі в Києві, а поховали на батьківщині. На фестиваль, присвячений його пам'яті, що мав просту та веселу назву «До Стаса на вишеньки», з'їхалися всі відомі барди з України. Здебільшого, коли запрошують на такі акції, всі хочуть якоїсь оплати. Але ім'я Стаса зобов'язує… Тому, якщо проводиться акція, пов'язана із його іменем, то барди їдуть власним коштом. Треба віддати належне нашій облдержадміністрації: вони посприяли з житлом для бардів, влаштували їм екскурсію в гори. Фестиваль мав відповідний рівень. Серед присутніх був і Богдан Бенюк. Я починав фестиваль, оскільки єдиний написав пісню, приурочену пам'яті Стаса. Фестиваль був гумористичний, тож другою прозвучала моя російськомовна пісня «О граде Яйцеграде». Коли я вийшов за куліси, підбіг Богдан Бенюк і потиснув мені руку. Цей твір завжди виконую російською, щоб було доступніше для загалу, – розповідає Петро Федорів.

А сьогодні

– Нині у нашому місті живе та творить ціла плеяда чудових піснярів: Зоя Слободян (працює у жанрі співаної поезії), Левко Бондар, Леся Соболевська. Причому суто піснями їхня творчість не обмежується. Леся, до прикладу, робить надзвичайно оригінальні музичні фонограми, випустила книжечку дитячих віршів-пісень, допомагає робити перші кроки у пісенному світі талановитим дітлахам. Одна із таких маленьких зірочок на Прикарпатті – Майя Негребецька, яка якраз виконує твори Лесі Соболевської.
Я також часу не марную. Світ уже побачили три мої альбоми: «Автобус №6 або Поговоримо про життя», «Протистояння» (він був записаний у період помаранчевих подій) та «Отравленная душа». Від творчої та організаторської діяльності у клубі маю шалене задоволення. Приємно, коли те, що щойно було уривком якогось акорду чи випадковим рядком, слухняно лягає на папір і з’являється щось нове, таке, що ніхто і ніколи до тебе не створив і після тебе не створить. У цьому, я переконаний, найвища цінність мистецтва, – підкреслює Петро Федорів.
Ось такі вони, співці нашої доби. Слова пісень під тихий плин чи несамовитий зойк гітарних струн вливаються, вриваються у нашу підсвідомість, будять заколисану обивательськими потребами душу та кличуть її поміркувати про вічне. Чи ж достукаються до кожного?!

Тетяна ГИРЯ


ДО ТЕМИ:
Слово «бард», котре означає нині автора і виконавця пісень під гітару чи інший гармонічний інструмент (баян, фортепіано, арфу), дуже древнє і походить із гельської культури туманного Альбіону. На британських островах у незапам'ятні часи так називалась каста друїдів – священнослужителів, котрі складали сакральні пісні-гімни і оди на честь богів, правителів та героїв. Барди блискуче  володіли даром слова, що робило їх прекрасними поетами, співаками та просто музикантами. У середньовіччі барди перетворились на бродячих артистів. Вони оспівували героїчні старі часи та подвиги минулого. До речі, найвизначнішим бардом Англії, котрий залишив перший письмовий документ – книгу пісень, був валлієць Таліесін. Наші українські мандрівні кобзарі за своїм духом дуже схожі на середньовічних європейських бардів.
Категорія: | Додав: bond (22.03.2012)
Переглядів: 615 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]