Українство як спосіб життя
Впевнена, що більшість з вас вже знає: випадковостей не буває. Кожна подія в нашому житті витікає з попереднього і переливається у наступне. І ще – все з нами відбувається саме тоді, коли має відбутися, причому і добре, і погане. Ми просто не завжди готові це прийняти і зрозуміти. Отак і цього разу…
Вже багато років моя родина сідає за святу вечерю в горах, і це додає особливої енергетичної наповнюваності. З’їжджаємося туди хто звідки – а наш спосіб життя спонукає до мандрів – близьких чи далеких. От і цього разу одна молода сім’я повернулася додому з Польщі, де принагідно завернула на гостину до маминого стрийка, котрий… І тут я відчула знайомий теньк в грудях – це ж яка тема! Адже той стрийко – а йдеться про пана Володимира Марчака, 31 березня відзначає своє 90- річчя, і кожен день свого довгого і многотрудного життя провів у важкій праці і боротьбі за право називатися українцем. І вже сам цей факт спонукає до глибшого осмислення нашого людського буття. Мало хто з нас цілковито задоволений своїм життям – все кудись поспішаємо, чогось прагнемо, зациклюємось на дрібницях, витрачаємо безцінний час на самоїдство, захланність, заздрість… Я не хочу нікого образити, але кожен з нас, застановившись, має достатньо причин для самовдосконалення. А життя тим часом минає, і ми не встигаємо долюбити, доспілкуватися, додружити, налюбуватися квітами, сонцем, небом, висказати найсокровенніше. А головне – належно оцінити те, що дав нам Господь.
Між двох вогнів
Пан Володимир Марчак – людина складної долі, живий свідок і активний учасник страхітливих подій, які відбувалися на найбільш віддалених західних теренах прадавніх українських земель. Що характерно, цей чоловік з висоти свого природнього розуму готовий змиритися з неминучим. Він усвідомлює, що звичайні люди неспроможні змінити гіркі політичні реалії – революції, війни, державний перерозподіл територій, депортації, тюрми, заслання… Винуватцями і спридвідцями всіх цих вікопомних подій стають так звані вожді як-от Гітлер чи Сталін, а жертвами їх дій – мільйони ні в чому не винних людей, чиї долі безжально трощить сліпий віз історії.
А тепер фрагментарно оглянемо основні віхи життя пана Володимира, який є сьогоднішнім героєм рубрики. Народився у 1922 році в сільській багатодітній родині добрих господарів в селі Пакошівка поблизу міста Сянока (теперішня Польща). І хоч мати була полькою, всі шестеро братів, згідно з діючим австрійським законом та усталеною в Галичині традицією, виховані свідомими українцями. Що характерно, саме мати, овдовівши молодою, коли старшому синові сповнилося 17 років, а найменшому 3 місяці, тягнула, за словами пана Володимира, сімейного воза 52 роки. В одній зі своїх книг автор так тепло згадує матір: «Ти виховала нас так, щоб ми боялися Бога і були чесними з людьми. Стояла на сторожі ладу, даного нам від Бога, і водночас зуміла зберегти традиції і культуру, передані нам предками. Ти застерігала нас, що той, хто не буде дотримуватися ладу, усталеного віками, погубить себе і буде викреслений з нашого роду. Ти була доброю полькою, а синів зуміла виховати в українському дусі – як наказувала тобі порядність, повага до нашого батька й освячена віками традиція. Багато хто з сьогоднішніх людей не здатен зрозуміти того, що було для тебе нормою».
Саме ота правічна народна педагогіка, яку так вдало і поетично сформулював автор, збагачена п’ятикласною освітою в сільській школі, котру чоловік дотепер згадує з великою теплотою, допомогла йому вижити у тому страшному світі, який починався з мобілізації до німецького війська у 19-річному віці. Його забрали на війну разом з домашньою двокінною підводою. До самого Харкова вслід за фронтом тягнули телефонний кабель його коники. В грудні 1941 року їх усіх – господаря і коней – відпустили додому. Але в 1945 році з приходом Червоної Армії він був заарештований як український націоналіст. І відбував покарання в концтаборі в глибині Кавказьких гір на залізорудній шахті, а згодом – в Ростові-на-Дону. Наведу цитати зі спогадів про ті часи: «Хай там що, але в Совєтах рідко кого били. Керувались засадою: «Біть і стрєлять не нужно, ти сам подохнеш». І далі: «На Кавказі я побачив таку страшну радянську дійсність, яку до того навіть не міг собі уявити. Більшість людей були сюди вислані навічно (до десятого покоління)». «Під впливом баченого я навіть один раз щиросердечно просив Бога про смерть для своєї улюбленої матері. Мене охоплювало божевілля, коли думав, що наші люди, а з ними й моя матуся, повинні виїхати до Радянського Союзу і ввійти в таке пекло».
Але панові Володимиру судилося вижити, і в 1950 році він повернувся додому. Та відпустка на волю виявилася недовгою, бо в 1953 році його заарештувало польське УБ (Уряд Безпеки) за сприяння українським підпільникам. До слова, двоє братів пана Влодка воювали в лавах УПА, і один з них – Йосип – поліг в бою під Львовом. «Не українці першими створили націоналізм, – напише він згодом. – А якщо він і виник у нашому середовищі, то був лише реакцією спротиву на інший, чужий націоналізм». Політична система в Польщі робила все можливе для асиміляції українців. На що пан Марчак в душі боронився так: «Я не можу бути поляком. Поляком треба народитися, треба мати польську душу, а в мене душа – українська». «І я хочу, щоб вона була краща, ніж моє тіло. Совість мене мучити не буде, тому що метою мого життя є робити іншому добро, а не кривду. Скажіть мені тільки, як жити в цьому польському комунізмі, щоб не втратити своєї душі?»
Безконечні допити, знущання, нелюдські умови проживання, наруга, страх і приниження – такими запам’яталися роки перебування у польській буцегарні. Однак і після звільнення в 1956 році життя пана Володимира більше нагадувало вальсування на тонкому льоду, аніж волю.
Сповідь без гріха
Все ж, попри всі негаразди, пан Марчак стверджує: «Життя знову показало мені, що коли ти є людиною, то також зустрінеш у цьому світі добрих людей».
І саме завдяки їм, цим добрим людям, незважаючи на їх національність, утверджувалося і розширювалось коло добра навкруг пана Влодка, його родини та інших українців, яким випало уникнути депортації і вікувати на батьківській землі. Недарма «в той час панувало переконання, що коли хтось – політичний в’язень, це значить, що він – чесна людина». А ще «можу стверджувати таку істину: найціннішим є, коли у важку хвилину люди сердечно допомагають один одному».
І саме тому наш герой став активістом сяноцької церковної громади, а згодом його обрали головою парафіяльної ради. Попри активну громадську діяльність, треба було заробляти на сім’ю, яка зростала чисельно – у подружжя Марчаків росло п’ятеро донечок, а в 1967 році дружина подарувала чоловікові спадкоємця роду – сина Івася.
Але життєві радощі і горе тісно перепліталися з проблемами політичними і національними. Життя навчило пана Влодка знаходити вихід з найскрутніших колізій, а природний розум і здатність до самоосвіти породили потребу занотовувати найцікавіші моменти, думки, фрази. «Якщо Господь хоче когось покарати, то насамперед відбирає йому розум», – стверджує пан Марчак, ще й ілюструє цю тезу словами, почутими в концтаборі від російського засланця Попова: «Володя, нет хуже образованного дурака».
Намагаючись з власної позиції, чесно і без перекручень, описати пережите, пан Володимир видав, починаючи з 1992 року, 15 оригінальних цікавих книжок, які вийшли в Польщі й Україні польською та українською мовами. Найвідоміші з них – «Українець у Польщі» (у трьох частинах), «Сповідь без гріха». Найбільше доклалися до перекладу і видання його книг у Львові Мирон Кассараба і Тетяна Ліщинська.
Частину цих творів я не просто прочитала – проштудіювала, попідкреслювала, повиписувала цитати… Виходячи з можливостей газетної площі, вкотре пересіюю ті словесні блискітки, якими зачаровує простий малоосвічений українець з Польщі. Не можу не поділитися з читачем ще таким фрагментом спогаду пана Володимира про розмову з ненькою після повернення з ув’язнення:
«Мама ніжно пригорнула мене до себе, і ми разом сіли в траву. Довго сиділи мовчки і дивилися на свій, але який же чужий тепер для нас світ. Здавалося, що це похорон наших спогадів і всього, що було для нас наймилішим.
– Ходи, поснідаєш і мусиш іти зареєструватися в міліції, – знову вивела мене з задуми. Відчувши мій душевний стан, мама сумно сказала: – Навколо тут залишилося тільки велике спалене цвинтарище. Людей прогнали, земля лежить пусткою, нема кому її обробляти. До влади прийшли злодюжки, пияки, різні нікчеми. Вони створили кліку, що гарно говорить, а працювати нема кому. Якщо й далі так буде, то мені, старій бабі, здається, що така держава проіснує недовго.
– Чому ви, мамо, кажете, що до влади прийшли негідні люди? Адже ви самі їх вибрали, бо недавно були вибори, – запитав я.
– Які там вибори? Вибрали тих, хто був призначений. Але ти собі тим голови не забивай, бо тут, як комусь щось не до вподоби, відразу його забирають і відбивають нирки».
Дійти до правди
Ще чимало цікавих спогадів пана Володимира Марчака заслуговують на увагу наших читачів. Його доля перетинається з нашим містом, де він неодноразово бував в гостях у свого брата Левка та його дружини Стефанії, котрі нині спочивають на міському кладовищі. Донині спілкуються зі стрийком та його родиною братові діти, внуки та правнуки, які проживають в Івано-Франківську, Перегінську, Києві. Напередодні свого високого ювілею цей гідний найвищої похвали чоловік звертається до нас словами: «Думаю, що моя доля не надто відрізняється від долі більшості побратимів-українців, які жили в той же час і в тій же місцевості. Скільки подібних до мене заплатили здоров’ям, а навіть життям лише тому, що народилися українцями. Я хотів наблизити до читача образ зацькованої людини, яку дехто засудив ще до того, як вона народилася. Усі однаково страждаємо, коли завдають нам болю, і однаково відчуваємо щастя у хвилини радості. Сподіваюся, що ніколи вже не повернуться часи переслідування за релігійні чи політичні переконання. Як буде, покаже історія».
«Оцінюючи теперішню дійсність і проаналізувавши все своє життя, я зробив висновок, що до правди можемо дійти тільки правдою».
Нам залишається тільки подякувати панові Володимиру Марчаку – Людині великого і щедрого серця, патріотові, справжньому українцеві за ті безцінні уроки мудрості, які він подав нам у своїх книжках. Бажаємо Вам, дорогий ювіляре, в доброму здоров’ї і несхитній силі духу, з Божою ласкою і підтримкою рідних та друзів дочекатися до вершиннішого високоліття, щоб ми мали змогу привітати Вас на сторінках нашої газети зі сторіччям від дня народження. Будьте нам дужі!
Ганна ДОРОШЕНКО
|
