Субота, 23.09.2017, 18:27
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Пошук
Календар
«  Січень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2014 » Січень » 10 » ВІЧ-НА-ВІЧ
12:45
ВІЧ-НА-ВІЧ
Лілія Сандулеса:
«Для мене слова «конкуренція» ніколи не існувало»




За плечима цієї мужньої жінки чимало негараздів та «сюрпризів», невірності та зрад, але вона завжди долає усі перешкоди і намагається не перекладати свої болі і тривоги на плечі інших. Минулого року, покинувши Москву, Київ та Сполучені Штати, вона остаточно повернулася жити на маленьку батьківщину – до Чернівців. Незважаючи на звання народної та заслуженої артистки, Лілія Сандулеса готова дарувати радість своїм шанувальникам навіть без великих гонорарів – головне, щоб її хотіли слухати. Напередодні Нового року Лілія Сандулеса оголила свою душу перед читачами «Західного кур’єра».

– Пані Ліліє, на сцені ви вже понад 35 років. Чимало за цей час було інтриг, скандалів, недомовок, але ви все це здолали. Що допомагало вам вистояти?
– Скажу без пафосу, але це дійсно так є – мені допоміг один Боженька. У житті дійсно було стільки всього, що важко собі навіть подумати. Особливо ще тоді, коли я тільки починала свою творчу кар’єру. Але мене по житті супроводжує моє кредо: якщо я не роблю зла, чому мені його хтось має чинити. За таким принципом я жила і буду жити. Тому для мене було дуже багато незрозумілого. Потім уже з роками я збагнула, що це є життя, мабуть. Я наче відкрита клумба. Може, це й погано. Бо люди є різні, тому й у житті було по-різному. Але я всім їм прощаю.
– Ви пов’язали свою життєву дорогу із співом, із музикою. Коли це стало справою усього життя? Коли ви зрозуміли, що назад ані кроку?
– Трохи дивно звучить, коли кажуть, що співають від самого народження. Для мене, незважаючи на те, що моя землячка – відома співачка (Софія Ротару. – авт.), я це дуже любила. Вона старша від мене на 12 років. Ще у дитинстві, коли я тільки почала прислухатися до музики, то моя мати не хотіла цього, вона бажала для мене зовсім іншої професії. Коли я почала співати, то мені не треба було матеріальної допомоги, а більше моральної. Так, було важкувато, але я дійсно співала, скільки себе пам’ятаю. Пригадую, я з бабусею ходила до Чернівців на Червоноармійський базар. Коли ми проходили повз філармонію, я дивилася на афішу Ротару і казала: «Бабусю, в мене теж буде отака реклама». Коли прийшла пора вибирати професію, то мама хотіла, щоби я обрала собі більш практичну спеціальність, скажімо, бухгалтера. Звичайно, молодій дівчині без підтримки насправді було тяжко.
– Попри те, що ви односельчанка Софії Ротару, чи перетиналися ваші дороги?
– Ми зустрічалися навіть у Москві. Але то була дуже холодна зустріч. Ми були чужими. Я тоді думала, що земляки мали би якось по-іншому зустрічатися. Зрештою, у неї своє життя, а у мене своє. Отакі ми різні.
– У вас були деякі непорозуміння із її сестрами, коли ви ще працювали у Чернівецькій філармонії. А як зараз складаються ваші стосунки із знаменитими землячками? Ви спілкуєтеся?
– Я думаю, що дійсно вони бачили у мені конкурентку, бо у філармонії вони довго працювали. Моє життя складається так: концерти, школа вокалу, будинок. У Чернівці я повернулася відносно недавно. Тому, по-перше, немає часу, та й немає таких «тусовок», де би можна було з кимось зустрітися. Думаю, що якби довелося зустрітися з кимось із них, то я би привіталася, бо я все-таки нормальна людина.
– Чи достатньо для людини мати лише талант і голос, щоби стати справжнім артистом?
– Зараз голосу і таланту замало. Це може дуже випадково бути, що одна людина може стати артистом саме так. Але для цього треба мати дуже велике щастя. Без допомоги це неможливо.
– Популярність відомої української естрадної співачки Лілії Сандулеси з роками стихає. Зараз вас, як і багатьох ваших колег, майже не видно на екранах телевізорів. Що стало причиною цього?
– На все є свій час (сміється. – авт.) Скажу чесно: я дуже тішуся, коли бачу, що є нормальні голоси. Я би дуже хотіла, щоб і у Чернівцях були такі, щоб заспівали краще від мене. Повірте мені, я така людина. Для мене слова «конкуренція» взагалі ніколи не існувало. Я вже тридцять п’ять років на сцені. Ну, ще пару років поспіваю. Кожен повинен знати, що на все свій час. Я зараз буваю на фестивалях, мене запрошують на концерти. Тому дякую Богові, що я ще комусь потрібна. Не можу жалітися, що в мене немає концертів. І не буду жалітися, коли не буду співати, бо переконана, що стільки років на сцені – це достатньо.
– Де сьогодні ще можна почути справжню українську пісню?
– Тільки, напевне, на концертах. Ще може бути на Першому національному телеканалі.
– Пані Ліліє, доля підготувала для вас чимало сюрпризів. І усіх їх ви сприймаєте як належне. До яких несподіванок ви не готові?
– У мене дійсно у житті були такі «сюрпризи», що я кажу: Боже, чого тільки не було!? Але я настільки загартувалася, що тепер сприймаю усе дуже спокійно. То буває як – зразу якби чимось по голові б’є, а через хвилину уже все нормально. Життя таке, що не можу сказати, що аж вай-вай-вай. Та й аж надто страшних речей також не було.
– У вас є свій Міжнародний фестиваль молодих виконавців «Від Черемоша до Прута». Своєю назвою він територіально обмежений, а от учасниками стали діти із сусідніх Молдови та Румунії. Чим ваш фестиваль відрізняється від подібних йому заходів по всій Україні?
– Мені дуже приємно, що в Івано-Франківську є такий благодійний фестиваль для дітей «Мистецький храм». Борута і Нагорний дійсно молодці. Я би дуже хотіла, щоб у нас у Чернівцях був такий фестиваль. На жаль, у Чернівцях це неможливо. Минулого року у мене був свій міжнародний фестиваль, на котрий приїхало 120 учасників. Але це було так тяжко. Ніхто копійки не дав, а на гала-концерт навіть не здогадалися купити для членів журі та артистів квіти.
– Маєте учнів та послідовників на естраді? Чого ви навчаєте вихованців власної вокальної школи?
– Вони ще надто молоді – їм по десять-дванадцять років. Я беру їх на концерти і хочу, щоб вони вірили в те, що вони хочуть робити це далі. Це дуже тяжко.
– Вам доводилося багато  подорожувати і жити у багатьох місцях. Але все-таки мала батьківщина манить вас додому. Невже не було бажання плюнути на все і виїхати на постійне місце проживання куди-небудь в Америку?
– У мене є ще сестра і брат, котрий живе біль батьків. Але брат – то є брат. Незважаючи на те, що колись, може, не було підтримки від мамки, але дуже їх люблю. І коли мені вже теж немало років, але й не багато (сміється. – авт.), мене тягне до батьків, поки вони живі. Так, я їздила по світу, жила в Києві, два роки в Америці. Зараз я хочу з ними поспілкуватися, бо батькові 82 роки, мамі – 74. Тому я готова заповнити те, що було втрачено. У мене були запрошення залишитися в Москві, коли я там жила з 1985 до 1990 року. Якби я цього хотіла, невже би не залишилася? Навіть в Америці, де я два роки жила разом з Бобулом.
– Про вас говорять як про сильну жінку, котрій підвладними стають не менш сильні чоловіки. Тим не менше, життя вносить свої корективи у людські плани. Ви досі тримаєте образу на тих «доброзичливців», котрі розлучили вас із Олександром Сєровим?
– Коли я ще жила з Сєровим, то в мене більше спрацьовував сільський гонор. Якщо мені щось не подобалося, то я це показувала. Але все-таки мене виховали по-спартанськи. Тепер можу сказати, що жінка завжди повинна бути хоч трохи піддатливою, поступатися у деяких своїх принципах. А з Бобулом було трохи по-іншому. Я трохи змучилася з ним за 11 років. Коли я про це йому сказала, то він просто не зрозумів. А коли людина мене не розуміє, а бере тільки те, що йому потрібно, то для чого тоді жити? Про які почуття тоді можна говорити? Але я це зрозуміла і сама запропонувала розійтися.
– Свого часу вас серйозно занесло на «берег любові». Саме так ви почали співпрацювати у творчому плані, а згодом і стали супутниками по житті із Іво Бобулом. Чому дороги ваші розійшлися?
– У нас насправді все було, як у піснях. Починалися стосунки із «Берега любові», потім були «А липи цвітуть», а вже потім «Спалені мости».
– А котра з ваших пісень для вас є найбільш дорогою?
– Мені дала путівку в життя пісня Володимира Бистрякова «Гончарний круг». Потім у мене було багато пісень. Хоча насправді найбільше мені до душі і музикально, і за емоціями пісня «Несу свій хрест».
– Не всі артисти однаково сприймають звання, титули та нагороди. Для когось вони мають  особливе значення, а хтось це сприймає як данину. Який вплив на ваше творче життя мають звання народної та заслуженої артистки?
– Скажу вам так: це приємно. Є такі, як мій Бобул, колишній. Він без цього дуже страждав. Це була навіть причина нашого повернення з Америки. Бо в той час тут роздавали нагороди і щось отримав Зібров та багато інших. Коли ти співаєш 10 років, а потім ще 10, люди тебе знають. І тоді їм вже якось все одно чи ти заслужена, чи ти народна. Я дійсно вдячна за нагороду, але, думаю, кращою нагородою було б те, якби допомогли, наприклад, влаштувати ювілейний творчий вечір.
– Чимало артистів залишають після себе помітний слід – їхні діти продовжують артистичні династії, хоча й не завжди вдало. Так, стопами своїх батьків пішли діти Яремчука, Павліка, Повалій, Шпортька, Дворського, Гіги, Кудлай. Ваш син не бажав стати артистом?
– Він співає, але лише в колі друзів. Я не наполягала, а просто казала: якщо подобається, то прошу. Тут більше спрацювало те, що він бачив, як тяжко це давалося мені ще на початках. Я йому порадила вибирати те, що любить, щоби він отримував від своєї роботи задоволення.
– У вас є друзі серед артистів?
– Я вважаю, що зі своєї сторони я з усіма в добрих стосунках. Але є таке коло людей, з котрими спілкуюся більше, а з кимось менше. Але щоб бути друзями? Не знаю. Наприклад, із Ніною Шестаковою ми часто спілкуємося.
– Не шкодуєте за тим, що можна було зробити щось не так, як сталося? Чи готові ви повернути час назад?
– Що стосується співочої кар’єри, то не думаю, що я би щось міняла. Але обов’язково отримала б ще одну професію, котру би любила. Я не шкодую за тим часом, котрий пройшов. Тоді не було таких порадників, котрі би спрямували мене по житті.
– Зараз ви часто гастролюєте чи вже віддаєте цю місію молодим співочим талантам?
– Якщо мене запрошують брати участь у концертах і хочуть мене бачити, то я погоджуюся. Я не питаюся, чи буде хтось із молодих артистів, я просто розумію, що мене ще хтось хоче слухати.
– У концертній діяльності вам хтось допомагає чи ви все вирішуєте самотужки? Для вас важливо мати за плечима команду однодумців?
– Я чомусь так звикла, що мені самій легше працювати. Якщо замовник концерту домовляється зі мною особисто, то ми можемо й поторгуватися. А так, якщо він говорить із продюсером чи ще з якимись іншими людьми, тоді доведеться це все ділити. А, з іншого боку, навіщо втрачати? Я бачу ситуацію і вирішую, коли можна навіть напівблагодійний концерт заспівати. Якщо у людей немає грошей, то я й за п’ятсот гривень готова співати. А чого соромитися? Якщо люди хочуть мене бачити, то я не буду їм казати, що це замалий гонорар. У такому випадку треба дружити з головою і реально оцінювати ситуацію. Це ж не газовики чи нафтова компанія.
– Останніми роками дуже модно стало запрошувати зірок сцени для політичної агітації. Ви часто виступаєте на таких концертах?
– Я в такі ігри не граю. Тому навіть коли були вибори, то, виходячи на сцену, я знала, що я маю сказати людям. Якщо я й говорила декілька слів, то у них не було зовсім ніякої агітації. Я так і казала: якщо я вам скажу так, ви все одно зробите по-своєму, бо це ваш вибір. Тому на мене не образилися не ті і не ті.
– Яку заповітну мрію всього свого життя ви ще не змогли реалізувати?
– У мене народився онук. Тому я би дуже хотіла, щоби він ріс розумненьким, щасливеньким і здоровеньким. Звичайно, хочу, щоб мої батьки жили якомога довше. Я відчуваю, наскільки вони радіють, коли я приїжджаю до них.
Розмовляв Володимир БОДАК

Переглядів: 478 | Додав: bond | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]