Понеділок, 23.10.2017, 02:25
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Пошук
Календар
«  Жовтень 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2010 » Жовтень » 7 » Василь Бойчук: ЕКЗИСТЕНЦІЯ УКРАЇНИВІД УВАРОВА ДО ТАБАЧНИКА
10:45
Василь Бойчук: ЕКЗИСТЕНЦІЯ УКРАЇНИВІД УВАРОВА ДО ТАБАЧНИКА

VII. Подвійні стандарти

 

Єдиними, хто вчинив спротив і одним, і другим окупантам України було ОУНівське підпілля і, створена ними, Українська Повстанська Армія. ОУН(б) спочатку пішло на співпрацю з націонал-соціалістами у боротьбі проти більшовицького режиму, оскільки за перший рік і сім місяців цей режим зумів повністю проявити свою справжню сутність. Але нацистський режим бачив в Україні також тільки територію з родючою землею, яку треба захопити, значну частину населення винищити, а решту перетворити на безправних рабів. 30 червня 1941 року ОУН(б) проголосила у Львові Акт відновлення Української Держави, що викликало гнів невдоволених нацистів. Членів ОУН(б) та його керівників почали переслідувати і знищувати. 20 серпня 1941 року було утворено рейхскомісаріат «Україна». Спроба ОУН(б) і ОУН(м) організувати місцеве самоуправління на окупованій території, у тому числі і за межами Західної України, викликала різко негативну реакцію з боку структур, утвореного рейхскомісаріату. 15 вересня 1941 року поліція безпеки і СД рейхскомісаріату «Україна» рапортувала в Берлін: «Діяльність західноукраїнської групи Бандери стає все більш шкідливою в інших районах України. Там пропагують національні політичні ідеї, для яких раніше не було практично жодного сприятливого підгрунтя.  Ці ідеї становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому.» Цього ж дня всі поліцейські органи рейху провели перші масові арешти членів ОУН(б) на окупованій території України та в інших країнах. 25 листопада 1941 року німецькі спецслужби поширили таємну інструкцію такого змісту: 

       " Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у рейхскомісаріаті "Україна", мета якого - створення незалежної України. всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після грунтовного допиту таємно знищені як "грабіжники". Восени 1942 року на території Волині зароджується Українська Повстанська Армія, в грудні 1943 року - УПА-захід, а в квітні 1943 року в Галичині створюється Українська народна самооборона, для яких ворогами є як німецький режим, так і червоні партизани,а ще Армія крайова. Щоб зрозуміти логіку подій того часу, необхідно враховувати справжні цілі, які ставили перед собою ворогуючі сторони і рухи. Більшовицький режим намагався розбити націонал-соціалістичну Німеччину і опанувати своїм впливом максимальну частину Європи. З цією метою він використовував, до певної міри, всі наявні антигітлерівські рухи, у тому числі польський рух. Єдиним ворогом, який був співрозмірним з німецькими націонал-соціалістами, - це національно-визвольний рух народів, які вже входили в склад СРСР ще з довоєнного часу. Найстрашнішим з них був український рух і безпосередньо радикальний рух Бандери. Подібним чином складалася ситуація і з польським рухом. Довоєнна Польща ,в значній мірі, симпатизувала націонал-соціалістичній Німеччині: вона стала співучасником розв'язання ІІ Світової війни, наряду з Англією і Францією, скориставшись Мюнхенською змовою 1938 року, яку вона підтримала, окупувавши в червні 1938 року чехословацькі території ( Тешинську Сілезію, Ораву і Спіш), здійснивши військову операцію "Залужжя" за 11 місяців до офіційного початку  ІІ Світової війни. У зв'язку із захопленням Тешинської області Польща тріумфує. Міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бек нагороджений орденом "Білого орла". Вдячна польська інтелігенція присвоює йому звання почесного доктора Варшавського і Львівського університетів. 9жовтня 1938 року "Газета Польська " писала:  "...відкрита перед нами дорога до державної і керівної ролі в нашій частині Європи вимагає в найкоротший строк величезних зусиль і вирішень неймовірно важких завдань." Чеський генерал Вехірек згадує про політику польської влади на окупованих нею територіях: " Поляки немилосердно переслідували чехів, тероризували , звільняли, викидали з домівок, конфісковували майно. Все, що було чеське, знищувалося. Чеська мова і навіть привітання були заборонені. Привітання "Наздар" штрафувалося чотирма злотими, і тоді чехи почали вітати один одного: "Чотири злотих!", чеські назви ліквідовувалися, навіть на могилах. Братська могила солдатів була розкопана, і останки викинуті на смітник. Чехів били на вулицях". Як наслідок з Тешинської області змушені були втекти 30 тисяч чехів і 5 тисяч німців. Не краща ситуація була і в Словаччині. В чотирьох Татранських селах, де мешканці у свій час проголосували за приєднання до Словаччини, творилось те ж саме. До речі, в Польщі до 1945 року жила 50 тисячна словацька меншість, яка потім переселилася в Словаччину. Сучасні польські історики трактують цей факт дуже просто - словакам просто захотілося переселитися. Але словацькі очевидці стверджують протилежне. До переселення змусив їх  терор Армії Крайової. Особливо в терористичних акціях відзначився один з командирів цього польського військового формування Юзеф Курас, якому у 2007 році особисто Президент Польщі відкрив пам'ятник, що викликало у свою чергу хвилю протесту в Словаччині та Ізраїлі. Як тут не згадати політику ІІ Речі Посполитої по відношенню до українців після ліквідації Західно-Української Народної Республіки, про що вже зазначалося.

               Може скластися враження, що це окремі епізоди, а не системна політика довоєнної польської держави. Та факти свідчать про інше. Ще у вересні 1936 року на засіданні Ліги Націй міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бек зачитав звернення стосовно проекту по розширенню членства в комісії з питань колоній, відібраних у Німеччини і Отоманської імперії. Для того щоб всі, зацікавлені в колоніях нації, могли отримати свою долю. Подібна заява була зроблена і на засіданні Комітету по закрдонних справах польського Сейму. Поляки вимагали передати їм 9% колишніх німецьких колоній, зокрема Того і Камерун, які , як вони стверджували, "і так нікому не потрібні". Влітку 1937 року в Польщі були видані "Колоніальні тезиси Польщі", і в країні почали регулярно проводити "тиждень моря" під гаслом:" Нам потрібні сильний флот і колонії". В 1938 році в Польщі було вирішено провести "Дні колоній". Про масштабність цієї істерії свідчить той факт, що польська Морська колоніальна ліга нараховувала біля мільйона членів. Про претензії Польщі на статус такого собі регіонального міні-імперіаліста свідчать і інші факти. Так 17 березня 1938 року Польща при підтримці Гітлерівської Німеччини оголосила ультиматум Литві з вимогами заключення конвенції, яка гарантує права польської меншості в Литві, а також відміни параграфа  литовської Конституції, де Вільнюс (Вільно) визначався столицею Литви, визнання Віленського краю, який Польща окупувала ще у 1920 році, невід'ємною частиною польської держави. В іншому випадку Польща погрожувала здійснити військовий марш на Каунас і окупувати Литву. Польські війська почали обстріл литовської території. Правда, тут втрутився Сталін, який сам мав плани стосовно Литви ( реалізував він їх у 1940 році). Все закінчилося тим, що 19 березня 1938 року Литва прийняла вимогу Польщі відкрити литовсько-польський кордон та встановити з Польщею дипломатичні стосунки. Сьогодні це може здатися повним абсурдом, але факти - вперта річ. Не встигли поляки відсвяткувати захоплення спільно з націонал-соціалістичною Німеччиною чехословацьких земель, як визріли нові плани. 28 грудня 1938 року  посланець Польщі в Ірані Я.Каршо-Седлевський у своїй розмові з радником німецького посольства Рудольфом фон Шеллі заявив:" Політична перспектива для європейського Сходу зрозуміла, через декілька років Німеччина буде воювати з Радянським Союзом, а Польща підтримає, добровільно чи вимушено, в цій війні Німеччину. Для Польщі краще до конфлікту однозначно визначитись і стати на бік Німеччини, оскільки територіальні інтереси Польщі на заході і політичні цілі Польщі на сході, перш за все на Україні,  можуть бути забезпечені тільки шляхом попередньо досягнутого польсько-німецького договору." Далі Каршо - Седлевський зазначає, що він " підпорядкує свою діяльність в якості польського посланця в Тегерані здійсненню цієї великої східної концепції, оскільки необхідно переконати і спонукати також персів і афганців грати активну роль в майбутній війні проти Совітів." В цьому ж місяці 2-ий відділ (відділ розвідки) головного штабу Війська Польського підготував доповідну записку, в якій писалося:" Розчленування Росії лежить в основі польської політики на Сході... Тому наша можлива позиція буде підпорядкована наступній формулі: хто буде приймати участь в поділі? Польща не повинна залишатися пасивною в цей прекрасний історичний момент. Завдання поляків в тому, щоб наперед добре підготуватися фізично і духовно... Головна мета - ослаблення і розгром Росії." 26 січня 1939 року в розмові з міністром закордонних справ Німеччини Йоахімом фон Ріббентропом міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бек заявив:" Польща претендує на Радянську Україну і вихід до Чорного моря." Ось так, через дев'ять місяців Польщі вже не буде, а в головах польських політиків стара маячня - "од можа до можа". 4 березня 1939 року польським військовим керівництвом після довгих економічних, політичних і оперативних досліджень було завершено розробку плану війни проти СРСР -  "Восток" ("Всхуд"), але 20 березня 1939 року Гітлер запропонував Польщі погодитись на включення до складу Німеччини міста Данцига (Гданська) і створити екстериторіальний коридор, який би з'єднав Німеччину зі Східною Прусією. Польща відмовилася. Почався конфлікт. Спочатку дипломатичний, а з 1 вересня 1939 року - військовий. Цікаво, що у сучасній Польщі побутує думка про те, що Польщі потрібно було тоді поступитися і, можливо, весь хід подій можна було б змінити на більшу користь для Польщі. Так професор історик Павло Вечоркевич, який викладав у Варшавському університеті і Гуманітарній академії в Пултуску (спеціаліст з історії збройних сил) щодо вимог Німеччини по Гданську (Данцігу), визначив:"... скоріше пакетом пропозицій, оскільки спочатку вони не були висунуті в ультимативному тоні, у них була мета міцно зв'язати Польщу з політикою Рейху. Приймаючи їх,  Річ Посполита не понесла б жодних значних збитків. Гданськ не був би тоді польським містом." Далі професор стає ще більш відвертим: " Здається неможливим, що ми могли стати союзниками Третього Рейху. Необхідно, однак, пам'ятати, що в той час ця думка не здавалася нікому з європейських політиків такою вже жахливою. З Гітлером в політичних салонах в той час розмовляли всі лідери." І, зрештою, Павло Вечоркевич робить висновок: " Ми не хотіли опинятися в союзі з Третім Рейхом, а приземлилися в союзі в рівній степені зі злочинним Радянським Союзом. А що ще гірше, під його абсолютним домінуванням. Гітлер же ніколи не ставився до своїх союзників так як Сталін до країн, завойованих після ІІ Світової війни. Він поважав їх суверинітет і правосуб'єктність, накладаючи тільки певні обмеження у зовнішній політиці. Наша залежність від Німеччини, отже, була би значно меншою, ніж та залежність від СРСР, в яку ми потрапили після війни." Професор, ніби, сумує за тим, що не сталося. Так думають в сучасній Польщі деякі історики і не тільки історики. І місця для українців як і сто, двісті, триста років тому не залишається. А чи не звідси випливають основні причини ворожих стосунків тодішнього польського і українського населення Галичини і Волині, що вилилось у обопільне кровопролиття в 1943 - 1944 роках, протистояння УПА і Армії Крайової, адже нас ніхто не вважав за суб'єкт, а тільки за об'єкт впливу політики сильнішого ( чи то СРСР, чи то нацистської Німеччини, чи слабших але агресивних Польщі, Угорщини, Румунії).

            Єдиним політично-військовим чинником, який відстоював права на українську державницьку суб'єктивність були ОУН і створена нею УПА. В одній із листівок (березень 1943 року) ОУН Бандери зазначалося: " Українці! Увесь світ у вогні нової загарбницької війни. Імперіалістичні держави вступили в безпрецидентну війну... їхня мета - всесвітнє панування, і вони йдуть морем крові безвинних народів. (...) Нові окупанти України, німецькі імперіалісти, продовжують більшовицькі методи знищення. Нищівна колоніальна експлуатація населення України, грабежі, шибениці, арешти, страти, приниження людської гідності, моральний розклад, вивіз людей у Німеччину на певну смерть і використання  останніх більшовицьких методів знищення за допомогою голоду - ось такі благодіяння принесли німці поневоленому народу. (...)

     Ми хочемо боротися за такий порядок, при якому б ніколи більше не було б голоду. Ми боротимемося за незалежну Українську державу, яка захистить населення від знищення. Ми боротимемося за Українську державу, в якій український народ буде господарем своєї прадідівської землі, Ми будемо боротися за Українську державу, яка вимовить усім чесно проживаючим і працюючим в Україні національностям гідне життя.!

      Вступайте до бойових груп Організації Українських  Націоналістів ( ОУН)! Організовуйтесь! Об'єднуйтесь! Створюйте загальний фронт української національної революції проти імперіалістів! Вперед! До перемоги! Слава Україні! Героям слава!

      Організація Українських Націоналістів."

      Враховуючи таку непримиренну позицію ОУНівського підпілля і основну мету боротьби - Незалежна Соборна Україна - стає зрозумілою і логіка боротьби з усіма ворогами Незалежної України. Адже на кінець 1942 - початок 1943 років однозначно стало зрозуміло, що бліцкріг Гітлера на схід провалився. Окремі німецькі військові уже планують замах на Гітлера і думають про сепаратні переговори. Польське підпілля і польський уряд в еміграції готуються до відновлення  польської держави як мінімум в кордонах до 1 вересня 1939 року. Тим більше, що Сталін формально нібито денонсував пакт Ріббентропа - Молотова. Мріють не втратити свої позиції на українських землях румуни і угорці. Що ж повинні робити ОУН і УПА? - Максимально захистити українське населення. Організаційно, ідеологічно і військово провести підпільну мобілізацію. Зорганізувати законспіровані запаси зброї, харчів, підготовку вишколу командирських кадрів тощо. Однозначно стає зрозумілим, що основними ворогами будуть або окупаційний режим відновленої польської держави, або радянський окупаційний режим. Поляки, з наближенням фронту, готувалися поставити Сталіна перед доконаними фактами і тому готували повстання у Вільно (Вільнюсі), Львові, Варшаві і ін. містах. Було розроблено спеціальну операцію "Бужа" ("Буря"). Що з тої бурі вийшло - нам відомо. Рух Бандери теж намагався поставити будь-яку нову окупаційну владу, що прийде на зміну німецькій, перед доконаним фактом - наявністю організованого українського спротиву окупантам. Це вдалося зробити. В останній рік війни і в повоєнний період західно-українські області стали ареною жорстокого протистояння радянської влади з вояками УПА та підпільниками ОУН. Жодний національно-визвольний рух на територіях, підвладних СРСР не чинив такого тривалого і безкомпромісного опору. Втрати підпілля за період протистояння становили 153,3 тис. осіб, а радянської сторони - 30,7 тис. осіб. За вироками судів було ув'язнено 87756 бандерівців. Кількість депортованих у Сибір "бандпосібників" за період з 1944 по 1952 рік дійшла до 203 тис. осіб, майже третина з них на спецпоселенні загинула. Такі дані наводить історик  Станіслав Кульчицький.  Подібні цифри називає і генерал-лейтенант запасу Петро Процик: " За 1944 - 1953 роки в Галичині, на Волині і Рівненщині було репресовано лише за офіційними даними 500 тис. осіб. З них заарештовано 134 тисячі, убито понад 153 тисячі, виселено за межі України 203 тисячі." За оцінками, уже згадуваного раніше російського демографа, Анатолія Вишневського в 1930 - 1953 роках імперсько-комуно-більшовицьким сталінським режимом було депортовано не менше 6,4 млн. чоловік (враховуючи розкуркулення, депортації за національною ознакою тощо) Особливо Сталін ненавидів українців. На ХХ з'їзді КПРС М.Хрущов у двох реченнях торкнувся задумів Сталіна щодо українців. Говорячи про виселення Сталіним малочисельних народів , М.Хрущов зазначив: " Українці уникли цієї участі тільки тому, що чисельно їх надто багато, і нікуди було висилати. А то він би їх виселив." Думається, що М.Хрущов,  як один з найближчих посібників Сталіна,  знав, що говорив. Ще один цікавий факт свідчить про дуже велику "любов" Сталіна до українців. Для кожного українця є страшним ім'я ката українського народу Еріха Коха, за яким, нібито, полював радянський розвідник Микола Кузнєцов. Будучи рейхскомісаром України зі штабквартирою у Рівному, він відверто і цинічно заявляв: " Мені потрібно, щоб поляк при зустрічі з українцем убивав українця і навпаки, щоб українець убивав поляка, а якщо до цього дорогою вони застрелять єврея, це буде якраз те, що мені потрібно.  Дехто дуже наївно уявляє собі онімечення. Вони думають, що нам потрібні росіяни, українці, поляки, яких ми заставили говорити по-німецьки. Але нам не потрібні ні росіяни, ні українці, ні поляки. Нам потрібні родючі землі." І далі цей класик практики німецького націонал-соціалізму заявляв: " Ми народ панів і повинні усвідомлювати, що найдрібніший німецький робітник расово і біологічно у тисячу разів вищий за місцеве населення". Кох виконав свою обіцянку. Він висмоктував з України все. Саме під його керівництвом з України в насильницький спосіб було вивезено до Німеччини на примусову роботу біля 2,5 млн українців та знищено біля 4 млн. цивільного населення України. Вивозили все, навіть український чорнозем.                                                                                                                                                                                                                 

              Здавалося, що цього патологічного расиста потрібно було впіймати і судити публічно десь у центрі Києва, і там стратити. Але сталося зовсім по-іншому. Його дійсно впіймали і арештували британці 24 травня 1949 року в Гамбурзі і передали його на початку 1950 року польському ( ?!) уряду. Тільки 19 жовтня 1958 року (?!) над ним почався суд. 9 березня 1959 року його засудили до смертної кари. В ході судового розслідування Кох заявив про свої великі симпатії до СРСР. Напевно, це,а, можливо, і щось інше, думаю, що ми про це ще не скоро дізнаємось, оскільки архіви або закриті, або знищені; але вирок про страту було замінено на пожиттєве тюремне ув'язнення у зв'язку із слабким здоров'ям Коха. Мені особисто видається дивним той факт, що страчувати треба тільки фізично здорових.  Як би там не було, але хворий Кох протягнув ще 27 років і помер в тюрмі Барчево в 1986 році на 91 році життя ( 19.06.1896 - 12.11.1986). Камерою для Коха слугувала велика кімната з телевізором, бібліотекою і свіжою західною пресою. Ось так. Дай  Боже, кожному українцю таке "слабке" здоров'я і такі умови проживання, та можливості для самовдосконалення і інтелектуального збагачення, як у Еріха Коха. До речі, коли Коху читали вирок у березні 1959 року, то Степану Бандері комуно-більшовицький режим теж виніс таємний смертний вирок. Хрущов з Шелєпіним послали Сташинського в Мюнхен його виконувати (15.11.1959), для  цього вони абсолютно не цікавилися здоров'ям Бандери.

               Цей приклад прекрасно засвідчує те, що собою являла так звана Українська Совіцька Соціалістична Республіка - один із засновників і членів ООН, яка так і не посміла звернутися до ще однієї "незалежної" держави, Польської Народної Республіки, щоб цього ката українського народу видали на публічний суд того народу, якого він закатував не один мільйон. Не добився цього і Кремль, хоча ПНР була дуже від нього залежна. Бандера був для комуно-більшовицького режиму в сто разів страшніший за Коха. Останній був для совіцького режиму майже, а може і повністю свій, і зі своїм завданням на Україні справився на "відмінно".

               Український рахунок за ХХ століття є просто жахливий, як зазначає професор Станіслав Кульчицький:                           

" Демографічні втрати першої половини ХХ століття оцінюються підсумково й, звичайно, надто приблизною цифрою в 15 млн. осіб. Мова про людей, які загинули або були примусово депортовані за межі своєї батьківщини. Для населення України, яке на 1914 рік не перевищувало 40 млн. осіб у межах сучасних кордонів, втрати такого масштабу справді катастрофічні. Тільки 1959 року перепис населення показав, що Україна має 41,9 млн. громадян, тобто було нарешті перевищено той рівень чисельності, котрий існував до Першої світової. Отже, на відновлення чисельності населення пішло 45 років." І далі професор зазначає: " Коли гине людина в розквіті сил, то не народжуються  її діти і діти її дітей. Отже, прямі й  опосередковані демографічні втрати ХХ століття не можна вважати меншими за 45 млн. осіб. За умов нормального демовідтворення в ХХ столітті ми могли б бути стомільйонним народом." Постає питання - заради чого заплатили таку ціну українці, поляки ,білоруси і росіяни, яка просто неспіввимірна з втратами інших народів у цій страшній війні? Якщо відкинути будь-які упередження, то відповідь одна - за право на власне існування ( на власну екзистенцію), а те, що вона в кожного народу різна довів увесь хід історії. Зокрема, відсутні значимі історичні факти, які б засвідчили про намагання українців  чи білорусів поширювати свій вплив на інші народи, території, сфери життя людей ( економічну, політичну, національну, культурну, мовну тощо). Історія росіян і поляків, в основному, базується на таких фактах і проявах. ХХ століття засвідчило, що страшні людські жертви, які були принесені на алтар двом світовим війнам і різноманітним тоталітарним режимам були безглуздими і даремними. Колоніальні імперії розпалися, тоталітарні режими пішли в небуття (останнім у цьому переліку був СРСР).


(Продовження наступного разу).

Переглядів: 854 | Додав: bond | Рейтинг: 4.5/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]