П`ятниця, 29.03.2024, 17:42
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Пошук
Календар
«  Жовтень 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2010 » Жовтень » 1 » Василь Бойчук: ЕКЗИСТЕНЦІЯ УКРАЇНИ ВІД УВАРОВА ДО ТАБАЧНИКА
10:45
Василь Бойчук: ЕКЗИСТЕНЦІЯ УКРАЇНИ ВІД УВАРОВА ДО ТАБАЧНИКА

VI. Як нас нищили-український рахунок

 Спливав час. Падали старі імперії, народжувались нові, але не змінювалася політика по відношенню до українців. Мільйони українців скроплювали свою і чужу землю своєю кров’ю і знову за чужі інтереси.

            У Визвольних змаганнях  1917 – 1920 р.р. ми знову програли. Нас знову розшматували. Основна частина України потрапила під страшну, жорстоку і криваву руку комуно-більшовицького режиму, Галичина – під Польщу. Не справдилися надії Івана Вагилевича, висловлені ним у 1848 році. Нічого не навчили ні уманська різня, ні мазурська, а попереду була ще одна – волинська. Не засіяли на полі політики європейської ні поляки, ні українці. І почалося все знову з мови. Тільки 14 березня 1923 року Рада Послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польщі, як в цьому ж році польська влада заборонила вживати слова «українець», «український», замість них запроваджувалися терміни «русин», «руський». В цьому ж році заборонено вживання української мови у держустановах. 31 липня 1924 року було прийнято закон про шкільництво. Ініціював цей закон Станіслав Грабські (1871 – 1949) – міністр освіти і віросповідань. Погляди цього політичного діяча можна висловити, навівши одну його цитату: « Нині необхідною умовою утримання наявних кордонів є перетворення державної території Речі Посполитої в національну польську територію.» Тобто українцям на території Польщі не місце. Ще донедавно поляки самі боролися за свої права, розповідали нам про свободу, і ось, тільки зіп’лися на рівні ноги і кажуть вже нам : «креси всходне»  ( Львівське, Тернопільське, Станіславівське, Волинське, Поліське, Білостоцьке, Віленське, Новогрудське воєводства) перетворити в національну польську територію. Не вийшло «од можа до можа», то хай би вже хоч на цій території. Новий закон, який отримав назву « Lex Grabski», або кресовий закон, запроваджував двомовні (утраквістичні) школи. Як це нам знайомо ще з часів творення нової спільності людей (совіцького чоловіка), як це нам відомо і сьогодні за часів Незалежної України, коли ратують за двомовність!  Виявляється, «першовідкривачами»  тут були поляки. Кресовий закон дав свій результат.  Якщо в 1922-23 р.р. в Польщі будо 2532 українські школи, то у 1929-30 р .р. їх залишилося 749, а у 1937 р.– 352. На Волині кількість українських шкіл зменшилась з 440 до 8. 

              Щодо середньої освіти, то ситуація була такою: станом на 1931 рік одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, а одна українська – на 230 тис. українців.  «Допомагала» Польща розвиватися і українській видавничій справі. Якщо у 1928 році було 439 українських видань із загальним тиражем 2935,8 тис., то у 1934 році – відповідно 346, загальним тиражем 724 тис. У Львівському університеті було ліквідовано всі українські кафедри, а для українців встановлювалося обмеження – висока плата і пятивідсоткова норма. Українці утворили «таємний університет», який діяв у 1921 – 1925 р.р.. Тут, хоча б частково, українські студенти могли отримати вищу освіту. У період розквіту «таємного університету» в ньому працювало 54 професори, було 15 кафедр і навчалося 1,5 тис. студентів. Була ще і інша статистика. В Галичині в 1924 році 44% загальної площі становило поміщицьке землеволодіння. Маєтки,  в середньому, налічували від 3500 до 4000 га. Польський уряд провів аграрну реформу і за таємним наказом дозволив продавати тільки 5% викуплених у поміщиків земель українцям.Зате інші землі надавав «осадникам» - польським колоністам (колишнім військовослужбовцям). За 20 – 30 років кількість осадників зросла до 300 тис., а кількість українців, які змушені були через злидні виїхати за кордон сягнула 240 тис. чоловік. На мою думку, - це дуже показова статистика. То чому ж ми тоді звинувачуємо тільки ОУН – УПА у трагічних подіях, що мали місце на Волині і в Галичині у період ІІ Світової війни. Невже попередня статистика не зумовила наступних подій? Якщо Польща намагалася таємними наказами і циркулярами економічно виживати галичан з їхньої землі, прикриваючись двомовністю, поступово вбивати українську мову, зберігаючи таким чином формальний вигляд урізаної демократії , то хто спровокував наступні криваві події? А додайте ще акції так званої «пацифікації», мені навіть дивно, що українці так довго не чинили реального опору польській владі.

             Радянська влада, яка прийшла на зміну польській ( або як кажуть галичани «перші совіти»), не мала часу гратися. За рік і вісім місяців «совіти» захотіли перевершити поляків. Досвід уже був великий. У сталінських обіймах уже лежала закатована Радянська Україна, яка пройшла всі кола пекла більшовицької радянізації. Приспавши Велику Україну  НЕПом,  «українізацією», « коренізацією» тощо, неоімперський більшовицький режим почав колективізацію, індустріалізацію і культурну революцію. Все це було проведено в умовах масового терору та геноциду українського народу. Щоб зламати український дух потрібно було знищити українське селянство. З цією метою було організовано штучний голодомор 1932 – 33 р.р. У постанові апеляційного   суду м. Києва у кримінальних справах від 13.01.2010 р. зазначається: «Закрити кримінальну справу, порушену за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932 – 1933 роках відносно Сталіна (Джугашвілі) Йосипа Вісаріоновича, Молотова (Скрябіна) В’ячеслава Михайловича, Кагановича Лазаря Мойсейовича, Постишева Павла Петровича, Косіора Станіслава Вікентійовича, Чубаря Власа Яковича, Хатаєвича Менделя Марковича, у зв’язку з їх смертю, які , за висновком органу досудового слідства – Головного слідчого управління Служби Безпеки України – з метою придушення національно-визвольного руху в Україні та недопущення побудови та утворення незалежної Української держави, шляхом створення життєвих умов, розрахованих на фізичне винищення частини українців, санкціонували штучний голод на етнічних українських землях. Спланованим ними голодомором 1932 – 1933 р.р., умисно організованим геноцидом частини української національної групи було знищено  3млн.941 тис. осіб, тобто безпосередньо вчинено злочин, передбачений Ч.1Ст.442 Кримінального кодексу України». За підсумками судової справи за фактом голодомору було встановлено, що кількість людських втрат від голоду у 1932 – 33 р .р. складає 10 млн.63 тис. осіб, з яких 3 млн.941 тис. осіб померли безпосере-дньо з голоду, 6 млн.122 тис. – ненароджені. Перед голодомором з 1930-31 р.р. здійснювалась ліквідація куркульства як класу. В довідці відділу по спецпоселенням ГУЛАГу  ОГПУ зазначено, що було виселено за період з 1930 по 1931 р.р. 381026 сімей – 1803391 чол. з них 63817 сімей з України ,тобто близько 300 тисяч. Зведена довідка за період з січня 1930 по листопад 1931 р.р. дає цифру 2293214 чол.  – 380 тис. українці. В СРСР з 1930 року створено ще одну країну ГУЛАГ – Главное управление исправительно-трудовых лагерей. В умовах  індустріалізації і колективізації в кінці 20-х  на початку 30-х років масштаби застосування репресій різко виросли. Комуно-більшовицька імперія, прикриваючись будівництвом світлого майбутнього для людства – комунізму – не рахувалася з людьми. Економічними засобами провести так звану колективізацію та індустріалізацію не вдавалося, тому режим пішов на масове застосування насильства і терору. Отже, Рада Народних Комісарів ( який глум «народних комісарів») 11 липня 1929 року приймає постанову « Про використання праці кримінально засуджених», згідно якої всі засуджені на термін більше 3 років передавалися в підпорядкування ОГПУ, у складі якого у квітніу1930 р. було утворено ГУЛАГ  (1930 – 1960). Табори росли , як гриби після дощу. розташовувались вони в місцях мало заселених, з суворим кліматом. Смертність увязнених не цікавила «народних комісарів». На 1 липня 1929 року в таборах було 23 тис. засуджених, через рік – 95 тис., ще через рік – 155 тис. чоловік. На 1 січня 1934 року число «мешканців» ГУЛАГу зросло до 510 тис. чоловік, без врахування тих, хто був в дорозі. У 1935 році країну ГУЛАГ уже населяло 725 тис. чоловік. В роки Великого терору контингент ГУЛАГу, не дивлячись на масове застосування вищої міри покарання  - розстрілу засуджених ( за період Великого терору з жовтня 1936 по листопад 1938 років було арештовано і засуджено 1,5 млн. чоловік, з них 50% розстріляно) стрімко зростав. Якщо станом на 1 липня 1937 року в таборах знаходилося 788 тис. чоловік, то в квітні 1938  - уже більше 2 млн. чоловік. Щоб справитися з напливом арештованих, терміново створювалися нові табори. З початком війни кількість засуджених у таборах зменшилася. Катастрофічні втрати Червоної Армії в перші місяці частково компенсуються достроковим звільненням частини засуджених і мобілізацією їх до армії. Так до кінця 1941 року в армію з ГУЛАГУ було мобілізовано 420 тис. чоловік. На тих, хто залишається падає подвійне навантаження, як наслідок  зростає смертність .Так у 1942 році у виправно-трудових таборах померло 248 тис. чоловік, при середньорічній чисельності засуджених 1100 тис. чоловік, тобто помер кожен п’ятий. Свого найбільшого максимуму в’язнів архіпелаг ГУЛАГ (бо дійсно нагадував сукупність островів в морі) досягнув у 1950 році – 2600 тис. чоловік. А були ще спецпоселенці, кількість яких була більша за вязнів ГУЛАГу. Так станом на 1 січня 1953 року в ГУЛАзі перебувало 2468524 вязні, на спецпоселенні – 2753356 разом – 5221880 чоловік. Так «народні комісари» на чолі з «вождем» всіх народів будували для цих народів світле майбутнє. Цікавою є аргументація закриття ГУЛАГу. У спільній Постанові ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР від 25 жовтня 1956 року відзначалося, що є  « недоцільним подальше існування виправно – трудових таборів МВС СРСР як таких, що не забезпечують виконання важливого державного завдання – перевиховання засуджених у праці.» Система ГУЛАГу проіснувала ще декілька років і була скасована указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 січня 1960 року.

            На Західній Україні масштабів цієї української катастрофи не знали в деталях. Знали тільки, що голод, але такої жахливої статистики – ні. Тому у вересні 1939 року зустрічали галичани братів –«визволителів» з хлібом і сіллю. Та структури НКВС прибувши на терени Західної України в обозі Червоної Армії, враховуючи свій унікальний досвід по нищенню людей, почали діяти оперативно. Часу було обмаль. За період з вересня 1939 р. по червень 1941 р. на територіях, « визволених» СРСР, за звинуваченнями у контрреволюційній діяльності було арештовано 108 тис. чоловік. Окрім того за період 1940 – 1941 р.р. проведено чотири масові депортації населення: лютий 1940 р.; квітень 1940 р.; кінець червня 1940 р.; травень – червень 1941 р. Останній період мав бути  «наймасовішим» , але його не встигли провести належним чином, бо почалася війна. Всього за цей період було депортовано від 230 до 300 тис. чоловік. Нищили всіх, у першу чергу поляків і українців. Депортації за національною ознакою були ще започатковані у середині 30-х років. В 1936 році Рада Народних Комісарів приймає Постанову   «О переселенцах с Украины». Відповідно до змісту цієї Постанови підлягали виселенню   «политически неблагонадёжные элементы пограничных зон.» Як наслідок була здійснена масштабна депортація поляків і німців з України у Казахстан ( приблизно 70 тис.осіб). Напередодні нападу Німеччини на СРСР тюрми Західної України були переповнені, тому розбиратися з « політично неблагонадійними елементами з прикордонних зон» не було часу. За розпорядженням з Кремля всі політичні в’язні, що знаходилися в тюрмах прикордонної смуги, підлягали розстрілу. У Західній Україні було розстріляно від 40 до 50 тис. осіб. Частково завісу про масштаби репресій в Західній Україні було припіднято ще в серпні 1941 року  ( німецька окупаційна влада дозволила родичам забрати з тюрем тіла в’язнів для поховання).Після нападу націонал-соціалістичної Німеччини на імперсько-соціалістичний СРСР, наляканий  «батько і вождь» усіх народів Й.Сталін дав вказівку розпочати переговори з польським урядом у вигнанні. 30 липня 1941 року радянський уряд і польський уряд у вигнанні (Лондон) підписали договір про визнання недійсним Пакту Ріббентропа – Молотова від 23 серпня 1939 року та домовленість про формування польської армії на території СРСР під керівництвом польського генерала Владислава Андерса, який випадково вцілів під час репресій і сидів в радянській тюрмі. 12 серпня 1941 року Президія Верховної Ради СРСР видає указ про амністію, згідно з яким звільнявся 389041 громадянин Польщі  (в тому числі і ті, що до 1939 року проживали на території Західної України  і Західної Білорусі). Але серед цих людей бракувало основи польської військової еліти. Поляки почали турбувати Кремль. Сталін дав цинічну відповідь, що такі дані відсутні. Можливо, ті польські військові перейшли в Маньчжурію. На той час поляки ще не знали про Катинську трагедію, але підозрювали, що жахливу правду від них утаюють. Польська армія була сформована, але ні Сталін, ні поляки не хотіли, щоб ця армія залишалася на території СРСР, і тому вона була евакуйована в Іран. Владислав Андерс зумів вивезти в Іран 80 тис. солдатів і офіцерів, а також 37 тис. чоловік – членів їх родин. Хто не встиг  до армії Андерса, той попав пізніше в дивізію імені Т.Костюшко, яка залишалася на теренах СРСР під керівництвом генерала Зігмунда Берлінга і брала участь у боях на радянсько-німецькому фронті. Про масовий розстріл польських офіцерів поляки дізналися з приходом німців, так само як і українці про свої жертви радянського терору.

         Нові «визволителі», які прийшли встановлювати новий німецький націонал-соціалістичний порядок були на початках самі вражені жорстокістю більшовиків. Це пізніше, в ході війни вони будуть намагатися перевершити радянську владу, поставивши ліквідацію євреїв, військовополонених та інших «недолюдей», серед яких були і словянські народи на професійну основу. Знищення людей здійснювалися з показовою німецькою педантичністю аж до закінчення війни. Проте спочатку дії своїх вчителів німці вміло використовували з метою антибільшовицької агітації. Населенню Західної України була дана можливість ознайомитися з тим, що залишили по собі більшовики. А дивитись було на що!  Тільки у Львові було закатовано 2464 особи, у Станіславі – 1000, у Луцьку – 2000, у Дубно – 2000, Самборі і Стрию – 1101, Тернополі, Бережанах і Ковелі – 1000. А ще були тюрми в кожному районі. Серед замордованих у Львові Роман Шухевич – майбутній головнокомандувач УПА знайшов тіло свого рідного брата. Степан Бандера знав, що пропав його батько, греко-католицький священик та сестри. Батька, звичайно, більшовики закатували, а сестри мордувалися у таборах ГУЛАГу. Попереду чекала трагічна доля і його братів.

         У 1989 році за ініціативи Івано-Франківського осередку «Меморіалу» було розкопано рештки 532 жертв радянського режиму в Дем’яновому лазі поблизу Івано-Франківська. 29 жовтня 1989 року відбулося перепоховання жертв «визволення». Понад 300000 людей взяло участь у панахиді.  У Меморіальному сквері, в самому центрі Івано-Франківська знаходиться братська могила, де поховано останки 269 політичних в’язнів, замордованих в 1941 році в Станіславській тюрмі. Після відступу радянських військ у липні 1941 року у внутрішньому дворі тюрми виявили яму з тілами закатованих жителів міста і краю. Їх з почестями поховали на цвинтарі. Але , коли прийшли «другі совіти», могилу зрівняли з землею, і тільки в 1989 році товариство «Меморіал», завдяки свідченням очевидців ,встановило місцезнаходження могили і провело розкопки. Останки 269 жертв було перепоховано у братській могилі, над якою встановили памятний хрест.

           Саме в часи німецької окупації стало відомо про Катинську трагедію. Німці надали цій події міжнародного розголосу.і тоді комуно-більшовицький режим цинічно збрехав вдруге, переклавши провину на тих же німців. Сьогодні достовірно відомо, що ліквідація польських офіцерів у квітні 1940 року проводилась сплановано і за рішенням найвищих партійних органів СРСР. Як зазначається у доповідній записці голови КДБ   при Раді Міністрів СРСР А.Шелепіна, направленій 3 березня 1959 року М.Хрущову, що «всього за рішенням спеціальної трійки НКВС СРСР було розстріляно 21857 чоловік, з них: в Катинському лісі (Смоленська обл.) – 4421 чол., в Старобільському таборі біля Харкова – 3820 чол., в Осташевському таборі (Калінінградська обл.) – 6311 чол. і 7305 чол. були розстріляні в інших таборах і тюрмах Західної України і Західної Білорусі.» У записці писалося, що « вся операція по ліквідації зазначених осіб проводилася на основі Постанови ЦК КПРС від 5 березня 1940 року. Всі вони були засуджені до вищої міри покарання по обліковим справам, що були заведені на них як на військовополонених і інтернованих в 1939 році.» Шелепін пропонував знищити всі облікові справи по цій операції, оскільки : « ... какая-либо непредвиденная случайность может привести к расконспирации проведённой операции, со всеми нежелательными для нашего государства последствиями. Тем более, что в отношении расстрелянных  в Катынском лесу существует официальная версия, подтверждённая произведёнными по инициативе Советских органов власти в 1944 году расследованием Комиссии, именовавшейся «Специальная комиссия по установлению и расследованию расстрела немецко-фашистскими захватчиками в Катынском лесу военнопленных польских офицеров.» Ось так. І далі Шелепін зазначає, що: « Выводы  Комиссии прочно укрепились в международном общественном мнении Через 70 років з часу Катинських подій під Смоленськом в авіакатастрофі загинули Президент Польщі Лех Качинський, його дружина і практично вся керівна еліта Польщі. Вони летіли, щоб вшанувати пам’ять жертв Катинської трагедії. У цій страшній події є певний підтекст. Адже той міф, який був запущений радянською пропагандою ще у 1944 році, живе і до нині. А найголовніше це те, що російське суспільство і частина українського суспільства не усвідомили трагізму цих подій, не зрозуміли причин і не засудили не тільки Катинську трагедію, а сталінізм –комунобільшовизм як антилюдське і злочинне явище. Вище керівництво Польщі через 70 років принесло себе у жертву заради історичної правди і справедливості не тільки для поляків, але і для інших народів, подавши приклад в першу чергу нам, українцям.

             Вся радянська доктрина побудована на перекручуванні фактів, замовчуванні правди. Це пропагандистський міф, який «прочно укрепился» у свідомості не тільки окремих політиків Росії і України, але і значної частини суспільства. Мета одна – виправдати імперсько-більшовицьку систему, яка знищила десятки мільйонів людей, поневолила цілі народи, стала активним співучасником розв’язання Другої світової війни та переділу повоєнного світу. Не було побудовано ні комунізму, ні соціалізму ( « світлого майбутнього») заради якого все це робилося. На кістках мільйонів та на розвалинах старої царської Російської імперії було утворено нову суперімперію, яка цинічно прикривається комунобільшовицькою риторикою і намагається встановити світову гегемонію.

             Ще одним з таких міфів, що « прочно укрепились» в свідомості значної частини пострадянських суспільств є підміна термінів  "німецький націонал-соціалізм» на «німецький фашизм». Не з руки було більшовицьким ідеологам вживати термін «націонал-соціалізм», оскільки тут явно простежувалась би подібність ідеології і методів управління одних і інших. Так Адольф Гітлер багато чого запозичив від італійського фашизму, що , до речі, зробили і більшовики. Ці режими успішно обмінювались досвідом. В країнах були заборонені демократичні свободи, будь-які інші партії крім однієї керівної, профспілкові організації,  створено  тотальні репресивні державні системи, які взяли під повний контроль не тільки економіку, політику і культурно-духовну сферу життя  суспільства, але і саму людину, її приватне життя. Націонал-соціалістична німецька робітнича партія (НСДАП) – утворилася 5 січня 1919 року, об’єднавши Комітет незалежних робітників і Політичний робітничий союз у Німецьку робітничу партію (ДАП), а в лютому 1920 року до назви партії було додано « націонал-соціалістична» (НСДАП), яка з такою назвою проіснувала до 1945 року. Говорячи про соціалізм Адольф Гітлер стверджував : «Соціалізм – це наука про те , як необхідно турбуватися про загальнийдобробут. Комунізм – це не соціалізм. Марксизм – це не соціалізм. Марксисти вкрали це поняття і перекрутили його значення.  Я вирву соціалізм із рук «соціалістів». І в СРСР, і в Німеччині партійним прапором, а потім і державним став червоний прапор, тільки замість радянського серпа і молота у німців був загнутий на кінцях хрест – свастика. І в Німеччині, і в СРСР відзначали Першотравень. Так у 1923 році в Мюнхені Гітлер заявив: « 1 травня може бути в житті народу тільки уславленням національної творчої волі на противагу  інтернаціональній ідеї розкладу і звільнення національного духу і господарського порядку від інтернаціональної зарази. Це кінець кінцем є питання одужання народів.» Прийшовши до влади, націонал-соціалісти надали 1 травня офіційний статус і відзначали його як « День національної праці». Сама програма « 25 пунктів Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії» була також проголошена в лютому 1920 року при утворенні самої партії. Ось деякі з цих пунктів: 1) « Ми вимагаємо ліквідації нетрудових доходів і відсоткового рабства». 2) « Ми вимагаємо націоналізації  промислових трестів». 3) « Ми вимагаємо участі робітників і службовців у прибутках великих комерційних підприємств». 3) « Ми вимагаємо прийняття закону про безкоштовну конфіскацію землі для суспільних потреб, анулювання відсотків по заставах, заборони спекуляції землею». 4) « Ми вимагаємо негайного вилучення з приватної власності великих магазинів і надання їх   в найм по низьких цінах дрібним виробникам».5) « Ми вимагаємо безжальної конфіскації військових прибутків.» 6) « Ми вимагаємо введення смертної кари для злочинців проти німецького народу, лихварів, спекулянтів і ін.» 7)  « Ми вимагаємо заміни римського права,... німецьким народним правом.» 8) « Ми вимагаємо значного збільшення пенсійного забезпечення для людей похилого віку.» 9) « Діяльність кожного громадянина не повинна мати розбіжностей з інтересами суспільства, повинна здійснюватися в рамках суспільства, і, відповідно бути направлена для суспільної користі.» 10)  "Ми вимагаємо, щоб талановиті діти бідних батьків, незважаючи на їх становище в суспільстві, їх вид діяльності отримали б освіту за рахунок держави.» 11) « Держава повинна направити всі зусилля на оздоровлення нації;  забезпечити захист материнства і дитинства, заборонити дитячу працю.»

             Чи такі поняття, як «ліквідація нетрудових доходів» , « націоналізація промислових трестів», «безкоштовна конфіскація землі для суспільних потреб», «вилучення з приватної власності великих магазинів», «безжальна конфіскація військових прибутків», «смертна кара для ворогів німецького народу», «німецьке народне право» тощо, хіба не нагадують нам щось подібне: «земля -  селянам», «фабрики і заводи -  робітникам» , «мир – народам», «вороги народу», «пролетарське право» і повне підпорядкування приватного життя суспільному тощо. 1 Травня 1927 року А.Гітлер у своєму виступі заявив: « Ми соціалісти, ми противники сучасної капіталістичної системи експлуатації економічно слабких з їх несправедливою зарплатнею, з їх негідною оцінкою людини відповідно її багатству і власності замість відповідальності і досягнень, і ми всі готові зруйнувати цю систему, не дивлячись ні на що.» Націонал-соціаліст А.Гітлер і комуно-імперіаліст Й.Сталін знали, що роблять і робили це «не дивлячись ні на що». Вони нищили і ліквідовували неповноцінні раси і контрреволюційні класи. В основі цих режимів-близнюків було знищення величезних груп людей. Один будував комунізм-соціалізм для всього людства, інший – соціалізм для німців. Ні того , ні іншого не було зроблено, але десятки і десятки мільйонів людей було знищено. Втрати СРСР в Другій світовій війні сягнули 26,6  млн. чоловік. Російський демограф Анатолій Вишневський вважає, що в період з 1930 по 1953 р. р. в місцях позбавлення волі в СРСР померло 1,76 млн. чоловік, а всього вбитих і померлих і в місцях позбавлення волі, і на засланні було 4 – 6 млн. осіб. За оцінками історика В.Попова загальне число засуджених за політичні і кримінальні злочини в 1923 – 1953 р. р. становить не менше 40 млн. – це, практично, кожен третій дієздатний (за винятком осіб до 14 років і старших 60 років) громадянин СРСР. А ще ж була громадянська війна! За втілення мрій Леніна – Троцького було заплачено від 8 до 13 мільйонів людських життів. Для побудови  ІІІ німецького націонал-соціалістичного рейху А.Гітлер і його  політики ні перед чим не зупинялися і не зважали ні на що. За період з 1933 по 1945 р. р. на території Німеччини і окупованих нею країн діяло більше 14 тисяч концтаборів, тюрем, гетто, в яких утримувалося біля 20 млн. чоловік з 30 країн світу. 12 мільйонів було знищено, або померло від голоду. Два режими вартували один одного. серед усіх цих жертв окремий рахунок має Україна. Так професор Михайло Коваль як і вчений з діаспори, професор Сорбони , Володимир Косик оцінювали сукупні (військові і цивільні) жертви війни на території України у 8 млн. осіб. За абсолютною і відносною кількістю втрат у Другій світовій війні Україна перебуває на другому місці: 8 млн. осіб, або 19,1% до всього передвоєнного населення. Вона поступається за абсолютною кількістю втрат Росії, а за відносною – Польщі (19,66%). Про масштабність втрат свідчить зниження чисельності населення УРСР з 41 657 000 осіб на червень 1941 р. до 27 382 000 на початок 1945 р. Правда, частина евакуйованих у східні регіони СРСР (3,5 млн. осіб) і вивезених у Німеччину «остарбайтерів» (2,4 млн. осіб), повернулися пізніше на Україну.


(Продовження читайте далі).

 

     
Переглядів: 1415 | Додав: bond | Рейтинг: 4.5/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]