Українська унікальність

Сьогодні, коли по-новому будується українська свідомість, дуже важливо всіма шляхами зміцнювати національну ідентичність. І дослідження рідної мови є невід’ємним атрибутом такого становлення. Тож давайте дізнаємося найцікавіші особливості української мови: з котрою зі слов’янських мов у нашої найбільше спільного і відмінного та чому літера «о» така важлива, як розпізнати українця, що намагається розмовляти російською та де ховається правило досконалої української вимови.  
 

Лексична винятковість
Як запевняє завідувач кафедри слов’янських мов Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника Микола Лесюк, якщо зібрати разом усіх слов’ян та відкинути історичні моменти, пов’язані з певними взаємовпливами одне на одного, то найкраще українець порозумівся б із білорусом (незважаючи на різну фонетику), сербом (українську мову часто порівнюють із сербською), словаком (словацька та українська мають чимало спільних форм) та росіянином (хоча схожість із російською мовою часто аж надто перебільшують). А ось із болгарином, македонцем і чехом нашому земляку довелося б важко у розмові, оскільки з їхніми мовами українська має найбільше відмінностей.
Численні діячі світової культури підкреслюють найголовнішу рису української мови, яка вирізняє її з-поміж слов’янських «колег». Ідеться про дивовижну милозвучність, що  визначається співвідношенням приголосних і голосних звуків у словах. Завдяки відсутності значного нагромадження приголосних звуків, в українській мові немає таких важких для вимови сполучень, як наприклад, у польській (кшик, тшч) або у чеській (трш, крш). Натомість спостерігається суттєве спрощення у словах, що теж полегшує вимову, робить її гармонійною. Для порівняння візьмемо приклад із російської: солнце і сонце, счастливый і щасливий тощо.
Іншою важливою рисою, яка притаманна лише українській мові, є чергування різних прийменників (і сполучників) залежно від «граматичної ситуації» в реченні. Приміром, між приголосними звуками вживаємо лише прийменник «у» (Десь у хлібах кричав перепел), тоді, коли між голосними замінюємо на прийменник «в» (У нього в очах засвітилася відрада). Таке різноманіття української мови дає можливість маневрувати й, відповідно, робить її багатшою на тлі решти слов’янських мов.

Фонетичні закони
Правильна артикуляція є надзвичайно важливою для нашої мови. Як наголошує заслужений професор кафедри телебачення і радіомовлення Львівського національного університету ім. І. Франка Олександра Сербенська, літературна українська вимова має бути  вертикальною, простіше кажучи, під час розмови необхідно розкривати рот щонайменше «на два пальці». Цю особливість найкраще характеризує звук «о». Це наш, так званий, камертон, оскільки саме він наставляє на вертикальну вимову. Звук «о» в українській мові присутній у повноголоссі, в кожному слові вимовляється чітко і гучно (ворота, допомога, болото). А коли «о» під наголосом, то воно ще й подовжується (зорі). Навіть у словах, які не мають цього звуку, він приходить із суфіксом (сад-садочок).
А ось полякам та росіянам властивий горизонтальний тип вимови, себто «ледачий», коли рот майже не розкривається. Приміром, останні чітко говорять «о» лише, якщо воно наголошене, а ненаголошене читається як «а» (слово «молоко» росіянин вимовить як «малако»).
Микола Лесюк зауважує, що в українській мові дуже важливо чітко вимовляти всі приголосні звуки, на відміну, наприклад, від російської, яка дозволяє деякі з них «ковтати» («глава» замість «голова»). До речі, ця риса притаманна лише російській мові.  
Цікаво, що лише єдина українська мова зберегла дзвінкість приголосних, особливо наприкінці слова (гриб, дуб, любов). Хоча іноді все ще можна спостерігати незначне оглушення в середині слова (діжка, казка, стежка). Це справді унікальна прикмета, адже у всіх інших слов’янських мовах відбулося цілковите оглушення закінчень.
Варто згадати і про значний російський вплив на українську вимову. Наприклад, тверде українське «ч» чомусь часто вимовляють як м’яке, що характерно для нашого північно-східного сусіда.
Ще одна риса, котра відразу видає українця, який намагається розмовляти російською, – це вживання «г» замість «ґ». Така артикуляція виглядає як пародія, адже звук «г» притаманний лише українцям, чехам та білорусам. У російській мові літеру «г» вимовляють лише як «ґ» або «в» (красного). Також українці досить часто оглушують звук «г» (іди хеть, ти харний), що теж є наслідком російського впливу.                                    
На жаль, в одній газетній статті не вдасться розкрити всі тонкощі нашої мови, адже вона надзвичайно багатогранна. Тож будьмо гідними української мови та намагаймося розмовляти правильно.
Наталя МОСТОВА