СУСПІЛЬСТВО - 20 Лютого 2014 - Західний курєр
П`ятниця, 09.12.2016, 15:31
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Пошук
Календар
«  Лютий 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
2425262728
Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2014 » Лютий » 20 » СУСПІЛЬСТВО
11:06
СУСПІЛЬСТВО
Декілька історій,
героями яких є батьки та діти нашого міста


Наша комісія з питань захисту прав дитини засідає двічі на місяць. Кожне засідання – це «занурення» у  той непростий, покраяний жорстокими проблемами світ дитини, в оплутані зневагою й презирством стосунки дорослих, ще донедавна, здається, таких рідних та близьких, бо звідки б взялися ці діти.
…. Молода розлучена пара. Самовпевнена жінка просить змінити прізвище шестирічного сина на своє дівоче. Показує документ, що батько дитини психічнохворий, ніколи не займався її вихованням. Колишній чоловік мовчить. Потім ніяковіє, розказує, що багато нового про себе дізнався зараз вперше. Як його тато перед смертю дуже хотів побачити свого внука, але того не пустили. Як часто забирали його безпідставно в міліцію. Все це пояснює тим, що батько колишньої дружини високопоставлений чиновник у Києві, і жити у родині, де тобі постійно вказують, що ти ще до неї не доріс, дуже непросто.
…Досить заможна сім’я. Батько успішний підприємець. Мати викладач приватного вузу. Троє дітей, дві дівчини та хлопець, навчаються в школі. Після розлучення батьки ніяк не можуть вирішити, з ким залишаться діти. Батько вже навіть згідний, щоб син пішов до нього, а дочки були з мамою. Та діти хочуть проживати тільки з татом та мамою і по-іншому свого життя не уявляють.
Діти. Батьки і діти. Пропоную вам декілька історій, героями яких є батьки та діти нашого міста.


Хам з голубими очима
Початок засідання комісії затягнувся: літо, люди у відпустках, а без кворуму – не почнеш.
Першою слухали молоду  маму, яка звернулася в комісію із заявою, щоб позбавити батьківських прав її колишнього чоловіка. На засідання прийшла з дочкою – дев’ятирічною Мартою. Дівчина сиділа тихо, інколи поправляла світле волосся на засмаглому чолі і великими синіми очима весь час дивилася на маму. Та говорила спокійно. Казала, що чоловік залишив її і пішов до іншої, коли вона була на восьмому місяці вагітності. З тих пір більше не приходив, не телефонував, хоча живе у цьому місті. Марта займається у студії бальних танців і зараз їх запросили на фестиваль у Польщу: потрібно виготовити паспорт і отримати дозвіл на поїздку від батька, тому звертатися до людини, яка жодного разу не поцікавилася своєю дочкою і просити ще дозволу, їй не хотілося.
У цей час відчинилися двері і зайшов молодий чоловік. Худорлявий, у спортивному костюмі. Здається, що був напідпитку, бо говорив без всякого вступу, швидко, нікого не слухаючи. Казав, що у нього мало часу і його чекає робота.
Як трохи заспокоївся, питаю його:
– Скільки вам років?
– А скільки дасте?
– Чи хотілося вам хоч раз за дев’ять років побачити свою дочку?
У залі враз стало тихо. Всі, хто тут був, повернулися до молодого батька. Марта обома руками обняла мамину правицю, білявою голівкою притулилася до неї і так дитиннощиро дивилася на тата, про якого не раз думала, але бачила вперше.
Він спочатку опустив голову, потім різко підняв. Довго дивився на мене з застиглою усмішкою  і знову питанням на питання:
– Чесно?
– Звичайно, що чесно
Мовчав недовго. Важко сказати про що думав. А потім так, наче з викликом, зухвало:
-Ні, не хотілося.
І знову вчепився в мене тим самим поглядом голубих очей. Тримав його, наче змагався. І хтозна скільки б так тривало, якби не хтось із жінок:
– Хам.
Як виходив, здається, вперше глянув на дочку. Марта й далі не випускала з обіймів мамину руку, засмаглою щокою тулилася до неї, і тільки двійко великих очей, синіх-синіх, дивилися кудись вниз, на підлогу, наче за щось зачепилися і не можуть ніяк відірватися.

Сестрички
У «білий будинок» Зоряна прийшла разом з чоловіком та двома дівчатками. Ігор з дружиною сіли у першому ряді великого залу, а діти залишилися в коридорі.
Я попросив Зоряну розказати,  чому вона хоче стати опікуном дівчини-сироти Тані. Молода жінка спочатку опустила голову, рівне, чорняве волосся, що впало до вій, не могло заховати тремтіння очей і непрохану сльозу.
Приклала руку до чола.
– Вибачте. Я зараз.
Мить, і почала неголосно говорити. Як  в неповних  дев’ятнадцять, за один рік, стала круглою сиротою. Як важко було без мами, тата, хоча навчалася вже в інституті.
Таня дружить з її дочкою Оленкою. Вони навчаються в одному класі, сидять за однією партою. Від дому до школи – крок дороги.
Сім років тому у Тані померла мама. Дівчина залишилася з татом. Йому теж було непросто. Проблеми з роботою. Останнім часом все частіше заглядав у чарку. Може, думав, що так викине всі клопоти, що звалилися на його голову.  Одного разу після застілля батько дівчини не проснувся.
Таня залишилася одна. Опікунство над нею оформив дідусь, що мешкав у другому кінці міста. Але роки і болячки робили своє. Він і сам вже не раз думав, що буде далі з онукою.
Після занять Таня майже завжди бувала у домі Зоряни. Дівчата разом готували уроки. Зоряна тим часом народила маленького хлопчика. Вона бачила, як обидві дівчинки прив’язалися до нього.
Одного разу вона набралася духу і сказала чоловікові, що, може, взяли б вони до себе Таню, оформили над нею опікунство. Була дуже рада, коли побачила, що Ігор підтримав її пропозицію.
Згодом зустрілася з дідусем Тані. Той слухав, а в кінці розмови вже не міг стримати сліз.
Ми підтримали пропозицію щодо надання молодому подружжю опікунства над Танею.
Коли секретар комісії вийшла в коридор, щоб запросити дівчат до залу, ті сиділи, притулившись одна до одної, мов сестрички. Може, тому й вирвалося у неї:
– Сестрички, заходьте.

Обійми для… собаки
З вокзалу на Каскад Дмитрик доїхав маршруткою. Було холодно. Ноги ще не відійшли від зашпорів. З Коломиї добирався приміським поїздом. Всю дорогу вагон хитало, з старих розсохлих вікон дуло холодом. Хлопець натягнув на вуха спортивну шапочку, голову втиснув у комір старенької куртки і часто сухо кашляв.
Останнім часом ніяк не міг зігрітися. У гуртожитку училища вже три дні, як не було тепла. Поламався котел. Учням сказали, що до кінця тижня заняття відміняються, і вони можуть поїхати додому.
Спочатку хлопець збирався в село до тітки, яка жила за декілька кілометрів від Коломиї, і куди він завжди приїжджав на суботу-неділю. Та вже на вокзалі передумав і купив квиток до Івано-Франківська. Там у нього тато.
Майже дев’ять років, коли жива ще була бабуся, хлопець навчався в івано-франківській школі. Мама привела його на лінійку в перший клас і зразу поїхала на заробітки в Італію. З того часу Дмитрик жив з бабусею та  татом. У перші роки після від’їзду мама часто  телефонувала, не раз зі сльозами в голосі розказувала хлопцеві, що дуже за ним сумує і скоро приїде. Але так  жодного разу не приїхала. А згодом стала все рідше телефонувати, і коли якось Дмитрик запитав у тата, коли вже приїде мама, той обійняв сина за голову, і після паузи сказав, що, може, вже і не приїде, бо вона знайшла собі іншого чоловіка, італійця, у них народилася маленька дівчинка, так що в Дмитрика є тепер сестричка.
Та найболючіше було хлопцеві, коли й тато залишив їх з бабусею і перейшов жити до молодої жінки з сусіднього під’їзду. Правда, майже кожного вечора він ще заходив до них, розпитував Дмитрика про школу, приносив продукти. Але хлопець бачив, що це вже був не той тато, якийсь наче чужий, особливо після того, як влітку у нього народилася дочка.
У дев’ятому класі хлопець надумав собі поїхати геть з дому. Довго перебирав у голові міста, де б міг жити та вчитися. Врешті-решт зупинився на Коломийському училищі. Там є гуртожиток, а на вихідні можна поїхати й переночувати у рідної тітки, маминої сестри, що жила в селі під Коломиєю.
…Вже темніло, коли Дмитрик підходив до знайомої багатоповерхівки. Як на зло, ключі від вхідних дверей та квартири забув у гуртожитку, тому чекав, щоб підійшов хтось з сусіднього під’їзду, де була нова татова квартира. Мороз припікав ще сильніше. У дворі було тихо та пусто. Раптом з-за рогу будинку вибіг Дмитриків тато. Одягнений у теплу спортивну куртку, на руках великі рукавиці. Він зупинився. Був веселий. Хлопцеві здалося, що тато помітив його, повернувся до нього, широко розставив руки, як для обіймів. Майже чотири місяці вони не бачилися. Тільки зараз Дмитрик відчув, як він скучив за татом. Ноги наче самі понесли його назустріч. Та в ту мить з-за будинку вистрибнув великий собака, з розгону накинувся на тата. Обоє впали в сніг.. Хлопець перелякався. Та почувши такий знайомий татів сміх, зупинився. Якийсь час так і стояв, не зводячи очей від тата та собаки, які гралися, мов маленькі діти, у кучугурах снігу. Ще трохи постояв, потім різко повернувся і пішов з двору свого будинку. Згодом прискорив крок, і вже не йшов, а біг, наче втікаючи від когось.
Зупинився аж біля школи. З нахиленого неба пішов  густий сніг. На  вулиці включили якраз нічні ліхтарі. Сніжинки якусь хвильку наче затримувалися на цих світлих лініях, а потім падали. На обличчя та під ноги перехожим. На зчорнілі кетяги примерзлої горобини. На розмоклий асфальт, і їх знервовано місили із  свистом проїжджі машини.
Дмитрику стало холодно. Дивився на велику шкільну будівлю. Уроки вже давно закінчилися, тому в кабінетах було темно. Світилося лиш у вікні директора школи. Хлопець трохи постояв і пішов на той вогник на першому поверсі.
Михайло ВЕРЕС,
заступник міського голови Івано-Франківська

Переглядів: 210 | Додав: bond | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]