Вівторок, 12.12.2017, 08:22
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Пошук
Календар
«  Листопад 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2012 » Листопад » 22 » СПОРТ
11:54
СПОРТ
Футбол, який ми втратили

Минулого року Федерація футболу України святкувала своє 20-річчя. До цієї дати приурочили проект від «Сяну до Дону», що був присвячений історії розвитку популярної гри в регіонах. Серед іншого пропонувалося назвати найвизначніший матч в історії місцевого футболу. Після консультацій з фахівцями та ветеранами зійшлися на тому, що найгучнішу перемогу прикарпатський футбол здобув 25 листопада 1972 року в Сімферополі. Тоді івано-франківський «Спартак», перегравши ризьку «Даугаву», виборов путівку до першої союзної ліги, де провів дев’ять незабутніх сезонів. Цієї неділі виповнюєься 40 років з дня славної перемоги. Втім, сьогодні ми б хотіли нагади й про інші яскраві сторінки нашого футболу...

Автор цих рядків виріс на Гірці, якраз навпроти стадіону, який раніше йменувався «Локомотивом». Щотижня там відбувалося чимало поєдинків. На футбольний газон виходили команди, назв яких ми, дітлахи з навколишніх вулиць, звісно не знали. Та нам вони були й не дуже потрібні. На стадіоні відбувалися поєдинки міського чемпіонату, обласні та всеукраїнські турніри («залізничники» не без успіху змагалися в аматорській першості країни). Часом тут грали дублери «Спартака». Запам’ятався поєдинок з московським «Локомотивом», який зібрав чималу глядацьку аудиторію, найбільшу з тих, яку мені доводилося тоді спостерігати.
Однак з розмов старших вболівальників ми знали, що у серйозний футбол грають не тут, а на іншому стадіоні – «Спартак». Про той, великий, футбол вже у школі з захопленням розповідали однокласники, яких батьки брали з собою на матчі. Один з моїх близьких родичів також був затятим вболівальником і не пропускав жодного з домашніх матчів «червоно-білих». Та, як я не просив, він категорично відмовлявся брати мене з собою. Матчі союзного чемпіонату розпочиналися пізно, о 19-й. На стадіоні збиралося до 10 000 глядачів. Дістатися після гри додому було нелегко. Тим паче, з малою дитиною…
І все ж той радісний день настав. Мій портфелик поїхав додому без мене, а я вирушив на стадіон. В автобусі 2-го маршруту, який курсував з Позитрону на хлібокомбінат, мене завбачливо заштовхали за поручні, що захищали від тисняви. Вже на вокзалі місткий ЛіАЗ брали штурмом. Останні пасажири запихувалися в нього біля готелю «Україна» (нині – «Надія»). Далі автобус не зупинявся аж до самого стадіону. Хто мав зійти швидше, мусив терпіти. Іноді в автобусі траплялася «людина з іншої планети», котра не знала, що сьогодні в Івано-Франківську – Футбол. Біля стадіону транспортний засіб порожнів і було дуже дивно, коли в ньому залишався хтось з чоловіків, окрім водія.
З кожною хвилиною людське море навколо арени наростало. Біля кас шикувалися довжелезні черги. Придбавши заповітний квиточок і подолавши контроль, зголоднілий після робочої зміни люд змітав пиріжки, чебуреки та іншу живність, якою торгували з лотків та стаціонарних павільйонів. З «букетом» наїдків, загорнутих в папір чи перев’заних паперовою стрічкою, майбутні глядачі йшли шукати своє місце на трибунах. Зазвичай воно вже було зайняте тими, хто прийшов раніше. Конфлікти залагоджували мирно, розчищаючи місце для законних його володарів. А потім усіх захоплювала Гра…
Так повторювалося щоматчу. До Івано-Франківська їхали команди з усього неозорого Союзу – Мінська, Москви, Ленінграда, Прибалтики, Закавказзя, Середньої Азії… В пам’яті закарбувалася гра 1980 року з кемеровським «Кузбасом» – 4:2. Стільки голів в одному матчі раніше бачити не доводилося. Здавалася, ця казка не скінчиться ніколи…
Однак, у 1981 році івано-франківська команда, перейменована на «Прикарпаття», вибула з першого дивізіону. Вибула, маючи цілком боєздатний колектив. Проте нічия в заключному матчі сезону в Ставрополі проти місцевого «Динамо» (2:2) очків нашій команді не додала, бо виявилася понадлімітною. Для багатоьох шанувальників команди той сезон досі залишається незагоєною раною…
На цьому мої походи на стадіон вимушено перервалися – родича забрали до війська, а для самостійних поїздок на стадіон я був ще надто малим. Та минуло кілька років і я вже намагався не пропускати домашніх поєдинків. А потім прийшов 1987 рік, коли пропускати матчі стало неможливо, настільки потужною стала команда після повернення найтитулованіших її вихованців – Ігоря Юрченка і Ярослава Думанського. Досі пам’ятаю перший матч сезону проти рівненського «Авангарду». Весна тоді забарилася, тож коли гравці вийшли на розминку, з неба густо повалив сніг. Все це дуже ефектно виглядало в світлі прожекторів, проте гравцям милуватися природою було ніколи. На полі, де вже не було жодної розмітки, прикарпатці не втомлюючись «пресували» команду гостей і, зрештою, вирвали перемогу з рахунком 2:1.
Команда вигравала матч за матчем. Глядачів на стадіоні, який невчасно закрили на реконструкцію (вона стартувала восени 1986-го) дедалі більшало. Свого апогею футбольний бум в обласному центрі досяг на початку літа, коли в Івано-Франківську зійшлися лідери – «Прикарпаття» і сімферопольська «Таврія». За квитком учня спортшколи на той матч не пускали, а іншої перепустки в мене не було (квитки розмели задовго до початку гри). Було дуже образливо залишитися за межами арени в такому матчі. Та що вдіяти…
Всередині по периметру арени її патрулювали міліціонери з собаками, тож пробратися на стадіон через довжелезний цегляний паркан було марно. Проте всі заходи безпеки виявилися безсилими, коли вже перша атака господарів завершилася взяттям воріт кримчан. Безбілетний натовп, що зібрався біля стадіону просто змів зі свого шляху контролерів та міліцію.
Втім, потрапити всередину арени – це лише півсправи – місця на трибунах не вистачало, навіть попри те, що люд сидів просто на сходинках. Найсміливіші забралися на освітлювальні вежі та тополі, які рясно росли довкола. За воротами вболівальникам дозволили займати місця на бігових доріжках…
В другому таймі мені все ж вдалося відшукати слабке місце в охороні арени, та, перемахнувши через паркан, я опинився перед іншою стіною – людською. Знайти бодай шпарину, через яку б проглядався ігровий майданчик виявилося не так просто. Гру я бачив лише епізодами…
З тих пір я сумлінно ходив на домашні матчі команди впродовж 25 років. Чверть століття! Спершу – як вболівальник, згодом – ще й за службовими обов’язками. І навіть гадки не мав, що ця серія коли-небудь обірветься. Втім, вона завершилася. Але завершилася не в 2012 році, коли професійний футбол в обласному центрі наказав довго жити, а за рік до того, коли стало зрозуміло, що в «Прикарпатті» знову нічого не міняється…
Володимир ГОРОЩАК

55 років тому

На порозі союзної еліти

Сезон 1957 року,  мабуть, є найкращим в історії прикарпатського футболу. Сягти тих верших, котрі підкорилися станіславському «Спартаку» 55 років тому, навряд чи коли-небудь вдасться.
«Спартак» лише в 1956 році вийшов на всесоюзну арену. Дебютний сезон у класі Б він завершив 12-м. Однак в міжсезоння команду поповнили кілька досвідчених гравців, зокрема, додому з донецького «Шахтаря» повернувся Мирослав Думанський, котрий в складі збірної України став бронзовим призером І Спартакіади народів СРСР.


Впродовж семимісячного турнірного марафону (виїзні серії часом тривали тижнями) спартаківці витримали жорстку конкуренцію з армійцями Львова і «Трудовими резервами» з Ленінграда та стали переможцями групового турніру. Фінал команд класу Б проходив наприкінці листопада у Ташкенті. Окрім «Спартака», до нього пробилися дві військові команди – армійці Тбілісі і ленінградський «Адміралтієць».
Навіть в теплому Узбекистані не вдалося сховатися від негоди. Матчі проходили за важких погодніх умов. Гра «Спартака» з ленінградцями завершилася скандалом. Арбітри не зарахували один з голів станиславців, що викликало обурення у місцевої публіки. Для наведення порядку на стадіон стянгули додаткові сили. У підсумку станіславці фінішували другими, а путівку у вищу лігу дісталася «Адміралтійцю».
Зауважимо, що в той час еліта союзного футболу нараховувала лише 12 клубів з Москви, Києва, Тбілісі, Сталіно (Донецька), Кишинева, Ленінграда (Санкт-Петербург), Куйбишева (Самара), Мінська. Лише їм поступилася команда з невеличкого містчека у 1957 році. В загальному заліку чемпіонату «Спартак» фінішував 14-м, а серед українських клубів – третім! Чи побачимо ми колись франківську команду на п’єдесталі українського чемпіонату?
Невипадковість успіху колективу підтвердив розіграш Кубка СРСР, в якому спартаківці дісталися чвертьфіналу, здолавши, між іншим, один з клубів вищого дивізіону – «Крилья Совєтов» з Куйбишева (1:0). В 1/4 фіналу довелось грати з московськими одноклубниками. Матч відбувся на столичному стадіоні «Динамо». Господарі перемогли – 4:2, проте злагоджена гра провінційної команди стала справжнім одкровенням для місцевої публіки.
Нагородою за вдалий сезон став вояж наступного року у Швецію, де «Спартак» провів чотири поєдинки з місцевими аматорськими клубами. Під час дружніх фуршетів декому з гравців пропонували залишитися на Заході, для М.Думанського, кажуть, навіть придбали авіаквиток в одну з капіталістичних країн, проте «червоно-білі» повернулися додому у повному складі.
На фото: поєдинок Кубка СРСР 1957 року «Спартак» Москва – «Спартак» Станіслав.

40 років тому

Гравців несли на руках


Сорок років тому, в 1972-му, івано-франківський "Спартак” втретє здобув звання чемпіона України (перші два – у 1955 та 1969 рр.), а разом з ним у додаткових матчах виборов перепустку до першого дивізіону.



Злету команди передував тривалий період застою. З початком 1960-х клас Б почав стрімко розростатися, а наша команда опускалася все нижче і нижче. Щороку змінювалися тренери, котрі комплектували колектив заїжджими „зірками”. Їх кращі роки вже були позаду. Талановита ж молодь вдома не затримувалася…
Переламати ситуацію вдалося Мирославу Думанському, якого запросили до керма колективу. Він крок за кроком почав омолоджувати колектив. Процес зміни поколінь виявився далеко не безболісним. Перед початком сезону-1969 «старики» домоглися відставки керманича.
Проте фундамент, закладений талановитим футболістом і тренером, дозволив команді з невеликою перервою двічі стати чемпіоном України. Цікаво, що в 1972 році у підготовчий періоду «Спартак» не виграв жодного з контрольних поєдинків!? Та коли настала пора офіційних матчів, команда виглядала на диво впевнено. Особливо потужно «червоно-білі» грали у рідних стінах, де в 23-х матчах пропустили лише чотири голи! Своє чемпіонство підопічні Віктора Лукашенка оформили 20 жовтня.
Переможці друголігових груп змагалися за три перепустки до щойно створеного першого дивізіону. Оскільки українська зона суттєво переважала решту за складом учасників, її чемпіон був звільнений від перехідного турніру, де змагалися шість команд. Дві з них одразу підвищувалися у класі, третя – мала зустрітися з «Спартаком». Нею стала ризька «Даугава».  
Матчі відбувалися на нейтральному полі у Сімферополі. Двобій складався з двох поєдинків. Тривалий простій спартаківці не минув безслідно. Перший раунд залишився за рижанами – 1:0. Права на осічку франківці вже не мали. У другому матчі вони вирвали перемогу з бажаним рахунком – 3:1.
Рейсовий літак із Сімферополя в івано-франківському аеропорту зустріли сотні вболівальників. До клубного автобуса, котрий чекав команду, вони несли своїх кумирів на руках. Нічого подібного ні раніше, ні після цього не траплялося…

35 років тому


І «Динамо», і «Спартак»…

Мабуть, жоден з матчів-відкриття нового сезону не  супроводжувався таким шаленим ажіотажем, як квітнева зустріч 1977 року з московським «Спартаком». Москвичі якимось дивом вибули з вищої ліги і свій єдиний сезон поза елітою розпочинали  в Івано-Франківську!

Чи варто говорити, що робилося в обласному центрі в день матчу. Згодом газети повідомили про неймовірну кількість уболівальників – понад 17 000, що в півтора рази більше номінальної місткості стадіону «Спартак». Знову у нагоді стали тополі, що росли довкола арени. Правда, одному з вболівальників не пощастило – гілка під ним зламалася і він полетів униз… 
Ажіотаж довкола гри підігрівався ще й вдалими виступами іванофранківців у розіграші Кубка СРСР. В 1/16 фіналу «червоно-білі» здолали в рідних стінах єреванський «Арарат», клуб вищого дивізіону. Перемога дісталася господарям у драматичній серії післяматчевих пенальті. Вирішальну крапку у своєрідній футбольній лотереї поставив голкіпер франківців Тарас Белей. Спершу він парирував удар суперника, а за мить сам вдало пробив з 11-метрової позначки.
У наступному раунді на франківців чекало київське «Динамо». За жеребом матч відбувся в столиці України. В день зустрічі федерація футболу змусила спартаківців провести… показове тренування. Подейкують, що таким чином насолити колективу намагався відставлений тренер «червоно-білих» Віктор Жилін. Ображений наставник сподівався, що прикарпатцям забракне сил на гру з майбутнім чемпіоном Союзу. Втім, на полі Республіканського стадіону (зараз – НСК «Олімпійський») середняк першого дивізіону мав достойний вигляд, поступившись з рахунком 0:2.
Ось так в одному сезоні франківці зустрілися з найпопулярнішими командами СРСР – київським «Динамо» і московським «Спартаком». В першості країни «Спартак» фінішував         14-м. З-поміж українських клубів франківці продемнострували восьмий результат…

25 років тому


Забуте слово «аншлаг»

Чверть століття тому, в 1987-му івано-франківське „Прикарпаття” не дісталося золотої вершини, зупинившись на третій сходинці. Та після прощання з першою союзною лігою і кількох років застою місцевий уболівальник нарешті зміг на повні груди вдихнути запаморочливий запах великого футболу.

З настанням перших теплих днів перелік дефіцитних товарів поповнила ще одна позиція – квиток на стадіон „Кристал”.
Після вильоту команди з першої ліги стадіон збирав дедалі менше глядачів – по три-чотири тисячі за матч. Попри посередні результати, «Прикарпаття» мало у своєму складі групу кваліфікованих футболістів. Про потенціал колективу свідчив його середній вік. Останньому з могикан, котрий застав ще першу лігу – Володимиру Цимбалу, було всього 28 років! Відзначимо ще одну деталь – у попередньому 1986 році франківці не поступилися у жодному з 20-ти домашніх матчів.
У міжсезоння прикарпатці, яких очолював заслужений тренер Росії Борис Стрельцов, зробили тільки чотири надбання. Повернулися додому кращі вихованці місцевого футболу 27-річний Ярослав Думанський і 26-річний Ігор Юрченко. Обидвох не хотіли відпускати їх попередні клуби – харківський „Металіст” та одеський „Чорноморець” відповідно, але питання якось владнали. З чернівецької „Буковини” перебрався бурштинець Михайло Савка, а вакансію на останньому рубежі команди заповнив Аркадій Баталов з херсонського „Кристала”.
У підготовчий період команда виграла усі без винятку матчі. Після кількох осічок на старті «Прикарпаття» видало серію з 16-ти безпрограшних ігор, в яких здобуло 13 перемог. Загалом у виснажливому 52-матчевому марафоні (!) підопічні Бориса Стрельцова здобули майже три десятки перемог, поступившись лише сімферопольській «Таврії» та тернопільській «Ниві». Шкода, що вже наступного року лідери залишили колектив і він знову скотився у «золоту середину»… 

20 років тому


Привіт, вища ліга!

Двадцять років тому, навесні 1992-го, «Прикарпаття» дебютувало у новоствореній вищій лізі чемпіонату України. Сюди команда потрапила з другої союзної ліги, проминувши одразу два дивізіону. Такий несподіваний сюжет став можливим через розпад радянської імперії.


Ще за рік до того ніхто б про таке й не подумав. Тренерський штаб під орудою випускника Вищої школи тренерів Івана Краснецького зробив ставку на місцевих маловідомих гравців. Це згодом запрошені тренером зовсім юні Р.Русановський, П.Русак, Р.Максим’юк, Т.Ковальчук стануть відомі не тільки в Україні. А тоді їхні прізвища мало що говорили вболівальникам. З числа старожилів залишалися в строю Я.Ватаманюк, А.Хомин, М.Савка, І.Мельничук, Р.Григорчук, В.Гуменяк, А.Романчук…
Сплав досвіду і молодечого завзяття дозволив франківцям успішно пройти турнірний марафон довжиною у 50 матчів. Посприяла цьому грунтовна фізична підготовка. Про турнірні завдання напередодні сезону говорили мало і обережно, хоча результати контрольних матчів налаштовували на мажорний лад.
Звичайно, ми ризикуємо, ставлячи на молодь, – погоджувався головний тренер. – Але в багатій спортивній біографії івано-франківської команди подібні випадки вже траплялися. І тоді за кілька років копіткої праці вдавалося створити колектив, спроможний розв’язувати серйозні завдання. Цього разу чекати не довелося. Команда «вистрілила» одразу. 
Майже в тому ж складі, повернувши до Івано-Франківська М.Волосянка та Ю.Шулятицького, «Прикарпаття» дебютувало в прем’єрному чемпіонаті України. Закріпитися в еліті з першого разу не вдалося. Прикарпатці повернулися у вищий дивізіон через два роки. На провідних ролях далі залишалися гравці, котрих в 1991-му зібрав І.Краснецький (з місцевих повернулися І.Юрченко та С.Турянський). І за великим рахунком саме після того, як вони розлетілися світом, чи завершили кар’єру, розпочалося круте піке провідної команди краю…

Володимир ГОРОЩАК

Переглядів: 510 | Додав: bond | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 1
1  
якщо команда перейменована на прикарпаття у 1981, то чого на емблемі 1989 рік?

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]