Середа, 26.07.2017, 22:35
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Пошук
Календар
«  Лютий 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
272829
Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2012 » Лютий » 23 » ПРЯМА МОВА
14:23
ПРЯМА МОВА
Олександр Волков:
«Ми стоїмо  за цивілізовану інтеграцію російського населення України  в українське суспільство»


Олександра Миколайовича Волкова  в Івано-Франківську і на Прикарпатті знають як захисника інтересів російської громади. В нинішньому році виповнюється 20 років з того часу, відколи  він очолив громадську організацію «Російський культурний центр», яка діяла в Івано-Франківську, а у 1994-му його обрали головою Російської общини Івано-Франківської області.

Тож нагорода від президента Російської Федерації Дмитра Медвєдєва – орден Дружби, за яким пан Волков їздив до Москви минулого тижня,  – стала визнанням внеску нашого краянина в розвиток російської культури і збереження автентичності росіян на теренах Прикарпаття.
– Олександре Миколайовичу, що це за нагорода і за що – можете розповісти?
– До нагороди мене представило, наскільки мені відомо, Міністерство іноземних справ Росії, за поданням посла Російської Федерації в Україні пана Зурабова. Указ президента Росії про нагородження мене орденом Дружби вийшов 17 січня. В ньому вказано: „За великий внесок у розвиток культурних зв’язків з Російською Федерацією, збереження російської мови і культури за кордоном”. А вручив мені цю відзнаку безпосередньо президент Російської Федерації Дмитро Анатолійович Медвєдєв 17 лютого.
– До речі, кого ще з України було нагороджено?
– Наголошу: мені була виказана велика честь отримати нагороду з рук безпосередньо президента Росії. З України я був один. Крім мене, відзнак президента Росії удостоїлися ще представники 11 країн, зокрема, Фінляндії, Литви, Сирії, Японії, Бразилії та інших країн. За протоколом, на церемонії нагородження, яка відбулася в заміській резиденції в Горках, були присутні також посли цих країн, тож від України був присутній тимчасовий повірений у справах України в Російській Федерації В’ячеслав Яцюк. На церемонію я одягнув українські нагороди також – орден святителя Дмитрія, митрополита Ростовського, Української православної церкви, яким мене нагородив митрополит Володимир, та відомчу медаль „Відзнака Державного комітету України у справах національностей та міграції”. Можливо тому саме моя фотографія вивішена на офіційному сайті президента Росії – у звіті про церемонію нагородження.
Якщо говорити ширше, то цієї нагороди я удостоївся за те, що вже 18 років очолюю Російську общину Івано-Франківської області. Наша організація досить відома, з нами рахуються. Мене знають у багатьох країнах, запрошують на різноманітні заходи, зокрема на конгреси, які відбуваються в Москві. Ми є авторитетною організацією, бо ведемо активну громадську роботу.
– У чому полягає суть вашої роботи?
– Ми багато працюємо в питанні збереження російської мови і культури. Робота полягає не в тому, щоб створити якусь резервацію на зразок того, як є за кордоном китайські квартали чи негритянські пригороди. Ми стоїмо за цивілізовану інтеграцію в українське суспільство. Російського населення в нашій області не так багато – за переписом 2011 року росіян нараховувалося десь 25 тисяч, а в Івано-Франківську, за тим же переписом, їх проживало понад 13 тисяч. Зараз, звісно, їх менше, бо виїхали – не тільки в Росію, але й в інші країни. А ті, хто залишилися тут жити, хочуть мати свою культурну нішу, але невіддільну від культури всього українського народу.  Тому що культура російського населення є складовою всього культурного надбання України.
– Попри те, що ведете активну культурно-просвітницьку діяльність, ви ще є активним політиком...
– Я не хочу, повірте, займатися політикою.
– Але ж ви від неї невіддільні. Свого часу, наприкінці 80-х, ви були в числі тих, хто створював РУХ на Прикарпатті.
– Справді, у 1989-му я був ініціатором створення в Івано-Франківській області Крайової організації Народного руху України за перебудову.  Я був членом такої правозахисної організації, як Українська Гельсінська спілка. У 1989-му в області нас було 54 члени УГС – всі українці і я, єдиний, росіянин. Мене цінували і Чорновіл, і Лук’яненко. До речі, я був довіреною особою Левка Лук’яненка на виборах до Верховної Ради України першого демократичного скликання, і він був мені вдячний за те, що допоміг йому перемогти.
Сам я теж був тоді обраний депутатом до Івано-Франківської міської та обласної рад. І коли став депутатом, зрозумів, що це не моє, що я не хочу займатися політикою. Я ще з 2001 року є рядовим членом Партії регіонів, але підкреслюю, що великою політикою займатися не хочу. Бачу своє завдання в культурологічній сфері. Я хочу, щоб у нас нормально розвивалася російська мова і культура, щоб наше поле спілкування російською мовою було комфортним. Ми не наполягаємо на тому, щоб інші люди спілкувалися з нами російською. Але ми хочемо нормально між собою розмовляти рідною нам мовою, зустрічатися, відзначати наші свята, зокрема Пушкінські дні або День Перемоги, організовувати концерти.
– Маєте достатньо такої можливості в Івано-Франківську?
– Як вам сказати... Багато що впирається у фінанси. Місто і область дуже скупо нам допомагають. Раніше упродовж багатьох років нам допомагала така структура, як Державний комітет у справах національностей та релігій. З його допомогою ми реалізували три потужні видавничі проекти. Не знаю чому, але наприкінці 2010 року цей комітет був розформований. Нас наче передали під опіку Міністерства культури, але поки що ми цього не відчуваємо. Я бував кілька разів у тому міністерстві, ми подали свої заявки, але, на жаль, в минулому році нам не дали ні копійки.
Раніше ми змогли видати чотири книги. У 2003 році за фінансової підтримки „Лукора” вийшла унікальна Антологія російськомовної літератури Прикарпаття „Тканина і ландшафт”, в якій розміщені твори 69 письменників, науковців – таких, як професор Марк Теплинський, покійний Юрій Султанов, Світлана Коршунова, Ігор Козлик, Володимир Єшкілєв, інші відомі люди. У 2007 році побачив світ збірник російськомовної прози і есеїстики „Паролі і пробудження”. І крім цього, видано два збірники статей і документів „Община” та „Община 20 років потому”. Видання кожної книги супроводжується презентацією не тільки в Івано-Франківську, але й в Калуші і навіть у Москві. В Росії дивуються, як нам вдається реалізовувати такі проекти. Ми здатні робити більше, але це потрібно фінансово підтримувати.
– Хто повинен це робити? Це рівень держави, чи це рівень місцевої влади?
– Згідно з усіма європейськими нормами, за якими живе Україна, якщо виділяються кошти на розвиток культури і видавничої справи, то вони повинні розподілятися пропорційно. Тож ми претендуємо на певні кошти, хоча не вимагаємо зайвого. Якщо в області живе два відсотки російського населення, то будьте добрі, дайте нам два відсотки з тих коштів, які виділено на культуру. Якщо в Івано-Франківську живе шість відсотків росіян – виділіть шість відсотків коштів, визначених на розвиток культури. Але місто нам грошей не дає, хоча інколи допомагає з приміщенням для наших заходів, за що ми вдячні.
– А загалом наскільки добре вас і вашу діяльність розуміє влада Івано-Франківська? Як вам з нею працюється?
– На наші листи-звернення влада переважно відповідає коректною відмовою. Ось один момент. Я є одним з ініціаторів створення релігійної громади преподобного Іова Почаївського Української православної церкви міста Івано-Франківська. Ми виступили з цією ініціативою в 2008 році. Реєстрація у нас проходила дуже складно, вона тривала 16 місяців. Мені довелося звертатися до суду, який тривав півроку і який я виграв. Я довів, що ми маємо право зареєструвати в Івано-Франківську православну общину. У нас на чисельну православну громаду міста діють лише два приходи. Ми хочемо, щоб влада виділила невеличкий клаптик землі під будівництво нашого храму, і з 2009 року клопочемо про це. Однак міська влада відповідає, що вільної землі нема і не буде.
Що ж, є певні процедури. Ми пишемо – вони відмовляють. Але з часом ці процедури перейдуть в іншу площину – в площину правосуддя. Пройдуть роки, але ми доб’ємося, що міська рада виділить нам шматок землі під храм. Ми не вимагаємо нічого зайвого, а лише те, що нам мають виділити згідно із законом. Ми тут живемо і працюємо, я тут живу понад 40 років і вважаю це місто своїм рідним. Тут народилися мої діти. Ми платимо податки, тож маємо право вимагати, щоб у нас був свій духовний центр – як і у поляків, євреїв... Ми хочемо нормально жити. І це не є чимось антиукраїнським. Це нормальний процес інтеграції в сучасне українське суспільство.
– Вам часто доводиться звертатися до суду...
– Зараз у міському суді є шість адміністративних моїх позовів. Одна справа знаходиться в апеляційному адміністративному суді у Львові і продовжується розгляд моїх позовних заяв у Європейському суді з прав людини. По одній заяві проміжне рішення було, і уряд України змушений був визнати факт утисків у мовній сфері, а депутати міської ради змушені були виконати умови Європейського суду з прав людини, про що писав «Західний кур’єр» минулого літа (див. «ЗК», №28 від 14.08.2011). І я завжди буду добиватися справедливості, хоча на це підуть роки. Бо ми хочемо тут жити, як всі цивілізовані люди. Ця моя правозахисна діяльність важка, забирає багато сил і часу, і це не те, чим би я хотів займатися. Тож звертаюся до депутатського корпусу: не треба нам давати приводу для звернення у суди. Але якщо будуть порушуватися наші права, я буду цим займатися в рамках Конституції. 
– А що у ваших планах?
– В особистих – готуватися до пенсії, бо мені вже 58 (жартома). А в громадських – ми хочемо бути активними учасниками всього, що відбувається в Івано-Франківську. Я дуже люблю Івано-Франківськ і хочу, щоб ми долучилися до святкування 350-річчя з часу його заснування. Ми, зокрема, направили в міську раду низку пропозицій щодо урочистих заходів. Одна з них прийнята, і це радує.
– Яка саме?
– Це пропозиція щодо відновлення на фасаді будинку на розі вулиць Чорновола і Січових стрільців меморіальної дошки на честь загиблих танкістів, які визволяли Івано-Франківськ від німецьких загарбників. Колись на цьому місці висіла меморіальна дошка на честь танкового екіпажу Героя Радянського Союзу Дмитра Сірика, саме тут він і загинув. Кому потрібно було цю дошку знищувати – досі не розумію. Але справедливість треба відновити, тим більше, що командир танкістів – українець з Полтавщини.  Надіюся, що у час святкування Дня міста, який збігається з Днем Перемоги, ми разом з представниками міської влади відкриємо цей пам’ятний знак. Переконаний: це отримає великий резонанс і схвалення не тільки в Україні, але й за кордоном.
– Дякую за інтерв’ю.
Розмову записала
Наталка Стрілець
Переглядів: 490 | Додав: bond | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]