Кров Соборності
Ярослав Ткачівський, член Національної спілки письменників України, депутат обласної ради, фракція ВО «Свобода»
У нашім серці – кров Майдану… А винен хто? – скажіть мені.
– Чом в Україні, Богом даній, вбивають нелюди синів,
стріляють в юнаків й дівчаток, у журналістів і в борців?
Невже їх кров – війни початок? Не зброя ж – прапор в нас в руці!
Усі ми – браття-українці, і кожен з нас – Вкраїни син.
І з нами впали на гостинці і білорус, і вірменин…
А скільки цвіту у в’язниці? Вони благають із-за ґрат:
«Час бити в дзвони, українці, щоб світ почув дзвінкий набат…»
На подвиг кличе дух до волі, тому й відкрите в нас лице,
нам жити в зоні вже доволі, де у народу вкрали все.
Брати мої, вже час вставати – столиця рідна у вогні.
У Київ кличуть предки й мати. Тож українці ми, чи ні?
Соколики, бійці спецназу, ви всі на прив’язі вельмож…
Сини, не слухайте заразу, бо українці ви також.
Не підкоряйтесь командиру, що вбивчий віддає наказ…
Не запляміть свого мундиру і совість, що дається раз.
Без совісті лишень злочинці. І я запитую в чинів:
– А ви, панове, українці?.. Тож українці ви, чи ні?!
– Отямся, сину, – мама плаче. – Народ розбурханий, як рій.
Майдан гуде: «Проснись, козаче, кинь зброю й стань із нами в стрій.
Повстаньмо разом за свободу, щоб так не сталось, як в Чечні…»
«Спецназівці», то ви з народом, тож українці ви, чи ні?..
Кажу мужам і кожній жінці, кажу усій Галичині,
що всі ми разом – українці, ми – сила, чуєте, чи ні?!
Тож начувайтеся, ординці і яничари, й «пахани»,
бо йдуть герої-українці, Вкраїни-матері сини.
Плече в плече, нога у ногу крокуймо, діти та батьки,
до Перемоги… Й слава Богу, що українці ми таки!
|
