Середа, 16.08.2017, 21:38
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Пошук
Календар
«  Грудень 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2010 » Грудень » 23 » Найстарша жителька Прикарпаття: 83 роки на чернечій службі
11:32
Найстарша жителька Прикарпаття: 83 роки на чернечій службі
Середня тривалість життя в Україні — 73 роки, і лише майже півтора тисячі українців переступають столітній рубіж. На Івано-Франківщині мешкає 8 столітніх людей, з яких шестеро – жителі обласного центру.  Ці люди пережили дві світові війни, голодомори, революції, кілька змін влади. Вони були на засланні, на фронті, на тяжких роботах… Але ці життєві випробовування не вкоротили їм віку. А, можливо, навіть і зробили сильнішими, якщо не фізично, то хоча б духовно.

Найстарша жителька  Прикарпаття – сестра  Ірина-Текля Шийка, яка 6 лютого святкуватиме свій 105-й ювілей. Цю монахиню в спільноті Мироносиць співсестри називають матріархом згромадження. Вона каже, що якщо Богові буде угодно, то доживе до століття згромадження, яке відзначатимуть у 2014 році. Життєпис сестри Ірини контрастний, як ті біло-чорні чернечі жіночі шати:  інколи щасливо умиротворений, а часом гіркий та мученицький. 

Після молитви латала взуття
Була весна 1929 року. «Дівчина на виданні» Текля Шийка заявила, що вона хоче піти у монастир. Спочатку мати і брати були проти, але несхитність дочки не залишала вибору родичам. Влітку 22-річну Теклю разом з іншими дівчатами відвезли до Підгорецького монастиря, де й була прийнята до монашої спільноти.
Чи не був той непростий крок юної дівчини реакцією на нещасливе кохання чи ще якусь особисту образу на важкий мирський світ? Це залишається загадкою і дотепер. Сестра Ірина не відповідає на це запитання.  «Господь, – сказала сестра Ірина, – дав мені прожити більше ста років. Але їх уже немає».
Народилась черниця у 1906 році в місті Великі Мости Жовківського (сьогодні Сокальського) району Львівської області. В сім’ї було шестеро дітей. У десять років залишилася без батька, який помер від тяжкої недуги. 
Замість гучного весілля на празник Різдва Христового 1930 року відбувся постриг у чернецтво. Одягнувши чернечий одяг-габіт та отримавши монаше ім’я Ірина, Текля стала нареченою Христа. Через два роки склала перші чернечі обіти і була відправлена до монастиря Сестер-Мироносиць у Богородчани.
Сестри-мироносиці вважали своїм обов’язком, після молитов і вивчення Святого Письма, допомагати дітям-сиротам та одиноким немічним людям. Монастир мав 70 гектарів орних земель – по гектару на кожну із сімдесяти мироносиць. Було біля чого попрацювати. Окрім того, сестра Ірина мала ще й незвичну для жінок професію монастирського шевця: у вільний від польових робіт час вона навчилася вправно шити і латати взуття. 

Підпілля тільки гартувало віру

Страшна осінь 1939-го готувала нові випробовування для сестер-мироносиць. Монастир як розсадник «опіуму для народу» учні марксизму безцеремонно зачинили, черниць розігнали. Жінки, непристосовані до  антихристиянського середовища, опинились без кола і двора. Але приклад стражденного життя Ісуса Христа додавав сестрам сили і ще більше зміцнював віру. 
Чернече життя у підпіллі мало свої особливості. На зміну чернечому одягу прийшов цивільний. Монахи й монахині працювали вчителями, медиками, а то й звичайними робітниками, таємно виконуючи своє духовне служіння. Сестра Ірина-Текля теж зняла звичний убір і працювала медсестрою у Городенківській районній лікарні.
У часи підпілля УГКЦ монахи й монахині часто змушені були жити невеликими групами – по 2-3 особи – у помешканнях мирян греко-католиків. Текля Степанівна згадує, що вони втрьох з іншими монахинями жили в Городенці у маленькій хатинці, утримували скромну господарку. Коли вона водила козу на пасовище, таємно навчала дітей катехизму. Вірність Богу та своєму покликанню притягували до неї людей. Адже її життя давало яскраве свідчення стійкості віри, скріплювало та надихало спільноту вірних. Навіть до КДБ дійшло – почалися допити, чому в їхній хатинці збираються люди.
У 1958 р. був виданий указ: «Убрать её оттуда… Она, монашка, 8 годов наших детей воспитывала». У зв’язку з цим ще три роки перед пенсією сестра Ірина працювала в лікарні, але вже санітаркою.
Можливо, сучасники й подивуються, але жодна сестра не залишила згромадження у підпіллі, воно навіть розширилось. Мироносиці здебільшого катехизували й готували дітей і дорослих до хрещення та сповіді, допомагали хворим і самотнім людям похилого віку, організовували таємні богослужіння, розповсюджували молитовники та релігійну літературу, переховували Святі Тайни. На зароблені гроші передавали вивезеним священикам посилки до Сибіру. Після виходу УГКЦ із підпілля згромадження активно взялося за відбудову Церкви. Тепер згромадження нараховує 44 сестри і має свої доми в Івано-Франківську, Богородчанах, Яремчі (Коломийсько-Чернівецька єпархія) та селищі Великий Бичків Мукачівської єпархії. Сестри катехизують дітей і молодь, працюють у лікарнях, в єпархії, допомагають одиноким та пристарілим.
Пережити часи гонінь і не зламатися під тиском радянської аморальної  системи впродовж півстоліття – це, мабуть, найпереконливіше підтвердження духовного гарту й орієнтир для тих, хто іде слідами сестри Ірини...

«Вона живе з нами, а думки її – на небесах…»

З відкриттям у 1998 році в Івано-Франківську монастиря Сестер-Мироносиць (вул. Деповська) с. Ірина-Текля перебралася сюди. Незважаючи на свій вік, уклад свого чернечого життя не змінює. Живе в келії з помічницею – молодою монахинею. Вдень не дає собі ні хвилини спочинку – весь час у молитві. Дуже любить слухати, коли їй на вухо читають дорогу для неї столітню книгу «Наслідування Христа».
До лікарів сестра Ірина ніколи не зверталася. Зізнається, що жодного разу не пошкодувала, що присвятила все своє життя служінню Господу. Переконана, що всім іти у монастир не обов’язково, однак приходити туди за порадою, підтримкою чи допомогою потрібно безумовно. Вона є живим прикладом справжнього монашого життя.
Вона тепер майже не бачить і не чує. Ці серйозні фізичні обмеження, що за інших обставин спричиняють безліч незручностей і додають прикрощів, для найстарішої мешканки монастиря принаймні в одному стають благом – ніхто і ніщо не відволікає від безперервного спілкування з Отцем Небесним. «Сестра Ірина – це суцільна молитва. У неї немає розмов про якісь буденні речі. Вона молиться, молиться і молиться, бо все вирішує з Богом. Вона живе серед нас, а думки її – на небесах», – кажуть співсестри.
«У часи гоніння Греко-католицької церкви хотіла, аби Бог забрав від мене слух і зір, щоб не бачити того беззаконня. То тепер маю, що хотіла», – зізналась старенька. Її щира віра, кажуть люди, робить чудеса, зцілює від недуг.
Кожному з нас уготована своя місія під небесами, своя доля, свої випробування. Вже більше як століття довгожителька Івано-Франківська Текля Шийка йде своїм шляхом – шляхом молитви.
Мар’яна РИНДИЧ  



Переглядів: 669 | Додав: bond | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]