Івано-Франківськ ніколи не був провінцією
Богдан ГУБАЛЬ, член Національної спілки художників України
Я народився у сколівських Карпатах, навчався у Львові. Перше знайомство із Франківськом відбулось відносно пізно – 1984 року, але враження, яке справило це чудесне місто, було таким яскравим, що залишився тут назавжди.
По закінченні навчання у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва я переїхав у м. Казань на роботу до Татарського творчого виробничого комбінату. Попри насичену творчу діяльність, великий об’єм замовлень (розробка інтер’єрів Татарського академічного театру, лялькового театру м. Казань, інше) усе згадував слова свого викладача та творчого наставника Мирона Дем’яновича Вендзеловича про те, що його учні розлітаються по всіх куточках країни (колишнього СРСР), і хто не повернеться за 6-7 років, то вже, напевне, не повернеться ніколи – діти, сім’я, робота, коло друзів не відпустять.
Ці думки глибоко закарбувались у моїй душі, слова вчителя стали програмою до дії. За 6 років перебування у Казані, маючи вже сім’ю, прекрасну роботу, квартиру, вирішив твердо повернутись в Україну. Випадково знайшовся обмін – Казань на Івано-Франківськ, і хоча це місто було для мене невідомим, на мапі воно так близько було до Львова. Саме цей географічний фактор став вирішальним у моєму знайомстві із Івано-Франківськом.
Хто ж не закохався у Івано-Франківськ з першого погляду? Я теж не став винятком. Місто неординарне, красиве, зелене, хоч і не «стройка вєка», але таке ж затишне, масштабне, комфортне, кольорове. Єдине, ніяк не міг довший час зрозуміти послідовності порядку вулиць, тож часто плутався, ходив маршрутом Радянська – Ринок.
Першою роботою в Івано-Франківському художньо-виробничому комбінаті було проектування інтер’єрів обласного краєзнавчого музею. Тоді мистецьке життя міста концентрувалось навколо Спілки художників та художньо-виробничого комбінату (худфонду). Назву плеяду надзвичайних митців-монументалістів, чиї роботи в техніках мозаїки, сграфіто, розпису були окрасою громадських, житлових будівель: Опанас Заливаха, Михайло Фіголь, Петро Боєчко, Петро Прокопів, Микола Сарапін, Олег Заставний, Володимир Сервін, Ярослав Соколан, Едуард Ніканоров. Тоді ж познайомився з «живими класиками» – випускниками краківської академії мистецтв – Михайлом Зорієм, Денисом Іванцевим. Активна національна позиція художників уже тоді увійшла до мистецтвознавчої літератури під назвою «франківський стиль». Хто бачив «оживлені» інтер’єри випускників Косівського училища прикладного мистецтва, Львівського училища прикладного мистецтва ім. І. Труша та Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва Степана Бзунька, Йосипа Юсипова, Володимира Слободяна, Ярослава Воронича, Миколи Танасійчука, Василя Корпанюка, Миколи Дундяка, Михайла Мурафи, Йосипа Косовича, Ореста Савчука, Миколи Кривко, Володимири Гурської, Михайла Дейнеги, Зоряни Атлантової, Василя Згоби та інших, завжди відчуватиме ритміку гуцульських наспівів, барви місцевого колориту. Франківськ ніколи не був провінцією. Я об’їхав багато світів, але нестандартні рішення інтер’єрів тутешніх художників мене чарували: магазин квітів «Едельвейс», кафе «Медівня», «Картопляники», «Білий камінь» (худ. О. Заливаха, арх. В.Сокальський ), зал очікування Івано-Франківського залізничного вокзалу (худ. П. Боєчко), кафе «Молочне» (худ. В. Дувірак, З. Атлантова, О. Заставний), Івано-Франківський драматичний театр (худ. В. Вільшук, В. Корпанюк, М. Мурафа, Й. Косович).
Мої друзі-колеги – видатні скульптори: Василь Вільшук (рельєф на фасаді драматичного театру, пам’ятник В’ячеславу Чорноволу, пам’ятник афганцям), Світлана Топоркова (скульптура Богородиці на майдані Шептицького, меморіальна дошка Цоклеру на фасаді СШ №11), Микола Тимків (барельєф Денису Січинському, пам’ятник Петру Прокоповичу – українському бджоляреві), Володимир Довбенюк (барельєфи Григорію Хомишину та Андрею Шептицькому на фасаді кафедрального собору, пам’ятник страченим, пам’ятний знак на честь проголошення ЗУНР на вул. Грюнвальдській).
Сьогодні вже мало хто пригадує, та 1999 року уперше на Прикарпатті проведений Міжнародний пленер скульптури (ініціатори: О. Микуляк (тодішній головний архітектор міста), Б. Губаль (тодішній голова ІФНСХУ)), внаслідок чого місто прикрасили неординарні скульптурні композиції. Того ж року разом із групою ініціативних ковалів (М. Клочко, М. Зарицький, С. Полуботько, Ю. Осудар) я започаткував першу регіональну виставку «Орнаментальне ковальство», що тепер знана як щорічне міжнародне ковальське свято.
Мій Івано-Франківськ чарує, захоплює, бо його щодня змінюють небайдужі люди – таланти, митці, творчаки.
Мій Івано-Франківськ живе, дихає разом зі мною, моїми дітьми, друзями. Хочеться для нього працювати, служити йому, бо місто того варте…
|
