П`ятниця, 18.08.2017, 05:02
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Пошук
Календар
«  Лютий 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
272829
Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2012 » Лютий » 9 » НА КОНЯ
11:43
НА КОНЯ
Вберегти місто  від зарази рогулізму

Ми хочем тиші, хочем храмів,
ми хочем музики й садів.
А всі залежимо від хамів,
від хрунів, хряків і вождів.
                              Ліна Костенко


Я народився на Волині, але 35 із своїх 42-х років прожив у Івано-Франківську. У цьому місті я зустрів свою дружину і всіх своїх найкращих друзів. Тут народилися мої діти і, сподіваюся, будуть жити мої внуки. Я ніколи не покидав цієї території більше, ніж на один місяць (за одним прикрим виключенням, коли довелось бути відсутнім аж цілий рік), а отже, мабуть, маю право сказати, що моє місто – це і є моє життя.
Та з роками все частіше ловлю себе на думці, що мій Станиславів мені болить. Як і раніше, готовий «до хрипоти» сперечатися  на тему «Франківськ – найкраще місце на землі», але іноді мені видається, що в житті міста з’явився деякий дискомфорт. Він проявляється в дрібницях, які стають дедалі помітніші і потрохи перетворюються на тенденції. Є загроза, що одного дня тенденції  стануть нормою. Ось кілька прикладів таких дрібниць.
Ми, якось непомітно для самих себе, змирились з тим, що лаяти владу треба, бо вони всі –злодії. Приходити в театр в джинсах і светрі – це нормально, бо там холодно. Кидати на тротуар недопалки (це ми) і обгортки від морозива (це наші діти) можна, бо в місті недостатньо сміттярок. Припаркувати авто за принципом «а мені тутай треба» і заблокувати рух для сотень інших водіїв – не проблема, я ж ввімкнув(ла) «аварійку» і т.д. і т.п.
Прикладів  такої рогульської (дуже влучне галицьке слівце) поведінки у нашому місті –  безліч. Спільним у них є те, що завжди знаходиться причина, яка, як виявляється, виправдовує таку поведінку. При цьому дратує не стільки наявність у місті певної кількості рогулів, адже вони є невід’ємною складовою в житті будь-якого міста, скільки терплячість решти мешканців, тобто нас з вами, «нормальних». Нам некомфортно, але ми мовчимо і, тим самим, щоразу погоджуємось з їхніми «рогульськими» аргументами. Може тому, що добре знаємо, більше того – впевнені, що наше «я дуже перепрошую, але чи не могли б Ви, якщо Ваша ласка, …» скоріш за все нарветься на хамську відповідь з вказанням конкретної адреси, куди ми маємо зараз піти. І тоді прийдеться або «втертися» і «піти», або затриматись біля рогуля на певний час і довести йому, що він неправий. А це складно, а в деяких хронічних випадках і неможливо. Та й часу немає. Легше промовчати, а обурення своє висловити де-небудь на каві серед собі подібних. До речі, теж не дуже голосно, бо можуть почути рогулі за сусіднім столиком і знову виникне загроза «втертися» і «піти».
Дрібниця, але шкода, що не відчувалось особливого обурення міської громадськості з приводу того, що один з книжкових ярмарків, який донедавна розміщувався в самому центрі міста, називався «Книгошара». Хоча щоразу, при наближенні до цього, з дозволу сказати, «храму друкованого слова» хотілося відкинути всі «перепрошую» та будь-які інші  словесні «цюці-бабки» і без зайвих церемоній сказати «творцеві» цього шедевру його ж мовою: «Зміни назву, ти ж книжками торгуєш, лоШАРА!!!».
Я не знаю, чи було б це правильно, бо, опускаючись у розмові до їхнього рівня, ми самі ризикуємо стати одними із них. Але що робити, якщо нормальні слова не допомагають?
У мене немає готового рецепту. Але я впевнений, що «рогулізм» (якщо використовувати вже це слово як термін) є подібним до ракової пухлини. Спочатку він опановує окремих людей, згодом, коли кількість рогулів стає критичною, починають хворіти окремі органи міського організму, далі наступає агонія і смерть – міська громада перетворюється на населення, а місто на населений пункт.
Думаю, що проблема сама не «розсмокчеться». Очікувати від хамів «…тиші, …храмів, …музики й садів» марна справа. Потрібне втручання кожного із нас.
Цього року нашому містові виповнюється 350. Десятки поколінь станиславівських містян творили тут особливе міське середовище і неповторну міську культуру. Ми, нинішні мешканці, отримали це місто у тимчасове користування і зобов’язані будемо передати його нашим нащадкам. Ми тут живемо, тут будуємо свої будинки, садимо дерева і вирощуємо своїх синів. Це наша культурна територія і її збереження є нашою персональною відповідальністю як перед попередниками, так і перед наступниками.
Що робити? Для початку, пропоную не мовчати. Наше місто потребує відкритої дискусії. Запрошую всіх до розмови, а «Західному кур’єру» дякую за можливість висловитись.
З повагою, Павло АНДРУСЯК
Переглядів: 643 | Додав: bond | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 1
1  
Приємно, що є люди, які це бачуть та вважають це (рогульство) за загрозу культурному занепаду нашого міста. І присікати потрібно причину, що таке породжує: культурну інтервенцію різних спецслужб, для деморалізації суспільства для подальшого перетворення його на ресурсний придаток. Хворий, тупий, аморальний народ не взмозі за себе постояти!

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]