З нагоди ювілею – 350-річчя Івано-Франківська, яке відзначатимемо цього року у травні, редакція «ЗК» започатковує спеціальну рубрику «Мій Івано-Франківськ». Це не будуть екскурси в загальну, традиційну історію Станіслава, а згодом Івано-Франківська. Ми хочемо показати наше місто через людей, які його творили, через їхні власні історії і долі, пов’язані саме з Івано-Франківськом. Вестиме цю рубрику заслужений журналіст України Роман Фабрика. Добре знаний в нашому місті, Роман Фабрика починає першу розповідь з себе, з того, яким є Івано-Франківськ у його житті.
Я був учасником і свідком багатьох подій
Я народився в Радчі, під Станіславом, де жила мамина мама, однак довго ми там не прожили, бо батько, залізничник за професією, піднайшов у місті квартиру і ми оселилися на Майзлях. А вже восени 1945-го перебралися в будинок поляка п. Новака, який виїхав до Польщі, на вул. Плянтову. Згодом це була Жовтнева, а нині – вулиця Сагайдачного. День і ніч повз будинок курсували потяги: з військовою амуніцією, з солдатами, з полоненими німецькими вояками, з вугіллям, деревиною... Моя дитяча пам’ять дуже цупка. Пригадую, як десь у 1946 році мамі вручили «Медаль материнства» – нагороду за те, що народила шестеро дітей. А ще їй видали кілька метрів шовкової тканини, але вона не пошила собі з неї плаття: тканину відкупила сусідка, а отримані гроші мама витратила на шкільні підручники для найстаршого сина Ярослава. Минали роки, виростали діти. Школа навчала читати й писати, а вдома виховувала праця: крутили жорна, ходили до магазину купувати хліб. Пригадую хлібні картки, черги. Чомусь вони й нині мені приходять у снах. Може, їх навіюють сучасні черги до електронних кас у супермаркеті «Сільпо»?.. Навчався я в колишній середній залізничній школі №12, що на Вовчинецькій, 103. Тепер там ЗОШ №16. Може, нинішнім учням мало що відомо про ті далекі роки навчання моїх ровесників у залізничній школі. Але моя пам’ять береже усе до найменших подробиць. Пам’ятаю вчителів, директорів – щирих, вимогливих, досвідчених… особливо вчителя фізики та астрономії Володимира Івановича Лисенка. Він умів відкривати перед нами не тільки закони фізики, але й щось значно більше, те, що допомагало нам знаходити вірні життєві дороги. Його наука супроводжує і сьогодні, коли календар відраховує мені 72-й рік. Добре пам’ятаю післявоєнні руїни міської ратуші і день, коли був позолочений купол на цій найвищій будівлі історичної частини нашого міста. Як репортер я був учасником і свідком багатьох подій: першого рейсу міського тролейбуса, відкриття руху по новому шляхопроводу на Галицькій вулиці, торжества з нагоди здачі в експлуатацію нових заводів, поліклінік, лікарень, дитячих садків, шкіл, магазинів, ресторанів… Мені пощастило першим розповісти світові про розкопки жертв тоталітарного режиму в Дем’яновому Лазі 22 роки тому; разом з кількома однодумцями першим вийшов в ефір на хвилях міського телебачення, ввів у широке використання звертання «Шановні краяни», провів перший мистецький аукціон... Та хіба можна зараз перелічити усе, що бачив, чув, пережив, описав за 55 років праці у газетах, на українському та обласному радіо, на телебаченні, в українському національному інформаційному агентстві «ТАРС-РАТАУ-Укрінформ»? Про моє життя, про життя моєї родини, сім’ї в Івано-Франківську уже сьомий рік розповідає створений мною музей родинних професій, який до ювілею рідного міста запропонує відвідувачам оновлену експозицію. До наступних зустрічей, шановні краяни, на сторінках «Західного кур’єра». Роман ФАБРИКА
|