Четвер, 25.05.2017, 10:43
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Пошук
Календар
«  Вересень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2012 » Вересень » 3 » Лук’ян ВАРДЗАРУК:Я даремно життя не прожив»
11:19
Лук’ян ВАРДЗАРУК:Я даремно життя не прожив»
Цього року з нагоди відзначення 350-річчя Івано-Франківська на сесії міської ради було вирішено нагородити видатних людей званням «Почесний громадянин Івано-Франківська». А вчора, напередодні Дня незалежності, на черговій сесії міської ради «почесним громадянам» вручили відповідні відзнаки. Одним із восьми бенефіціантів став заслужений журналіст і краєзнавець, дослідник доль репресованих краян Лук’ян Дмитрович Вардзарук. Про цього чоловіка чимало цікавого можуть розказати подаровані ним книжки для обласної бібліотеки. Тут окремо створено «Фонд Лук’яна Вардзарука». До речі, Лук’ян Дмитрович вже підготував декілька десятків книжок, котрі незабаром також поповнять найбільшу книгозбірню Прикарпаття. Напередодні вручення нагороди нам вдалося поспілкуватися з дослідником повстанської боротьби на Прикарпатті паном Вардзаруком.

– Пане Лук’яне, ви отримуєте звання «Почесний громадянин Івано-Франківська». А що це визнання означає особисто для вас?
– Думаю, що, в першу чергу,  приємно хоча б тому, що визнається той мій доробок, який я напрацював. А для загалу, то це є стимул до роботи. У мене є такі слова: «щоб девізом стало всім – дерзай і carpe diem». Цей латинський вислів означає, що потрібно продуктивно використовувати кожен день. Як би важко не було, але у праці завжди є насолода і є життєва і духовна потреба.
Те, що міська влада оцінила мій доробок, це непогано. Для мене це не є чимось аж дуже надзвичайним, бо я собі ніколи не працював для слави чи нагороди. Якби я це робив, то міг би мати високі наукові ступені.
– Коли ви відчули бажання стати дослідником історії? Бо, напевне, не так просто було у післявоєнні роки здобувати освіту і починати «копати» минувшину.
– Це довга історія. Я свого часу навчався в аспірантурі, правда, мені не дали її закінчити. Але то не біда. В мене була етнографічно-історична тема дослідження «Етнографічні межі Гуцульщини на Прикарпатті». Це було пов’язано з історією. Мандруючи селами із записником та диктофоном, я зустрів багато цікавого і разом з тим такого, про що на той час не можна було говорити. Ще тоді, у 50-х роках, я собі подумав: як би там не було, але повинен прийти такий час, коли ми зможемо вголос сказати про те, що ми знаємо про свій край. А для цього треба було обов’язково зібрати матеріал. Отак і почалося моє дослідження.
Певною мірою мої знання поширювалися, коли я працював десять років у обласній станції юних туристів методистом із краєзнавства. Проводячи змагання з туризму, доводилося бувати в різних селах. Всюди мені доводилося стикатися з тим, що є багато цікавих питань, які треба обов’язково фіксувати. Вже у роки незалежності України я п’ять років працював у відділі «Звід пам’яток історії та культури», а з 1995 року – завідувачем відділу «Реабілітовані історією». Незалежність для мене стала свободою слова, друку, історичної правди. Тоді я взявся за упорядкування, дослідження матеріалів про повстанську боротьбу на Прикарпатті. Майже чотири роки я пропрацював у архіві СБУ Івано-Франківської області. Переглянуто понад 32 архівні справи засуджених, які були репресовані і реабілітовані.
Ви займалися дослідженням репресованих, що були реабілітовані. Це ґрунтовна пошукова праця, яку вам вдалося видати, завдяки чому ви отримали визнання. Це було справою вашого життя?
– Вважаю, що я даремно життя не прожив. Зробивши цю роботу, я виконав перед суспільством, перед народом свій обов’язок – показав справжню історію того, про що не можна було раніше говорити. І це якраз є сенсом мого життя. До речі, я видав спочатку п’ятитомне видання «Реабілітовані історією. Івано-Франківська область». За це мені було присуджено звання заслуженого журналіста України, а за двотомне енциклопедичне видання під такою ж назвою я отримав премію ім. Василя Стефаника.
Що у цьому виданні для мене найдорожче і зроблено те, чого не зробив ніхто в Україні? Всупереч методичним вимогам Головної редакційної колегії видання «Реабілітовані історією» у другому томі я ввів п’ятий розділ, де подано біографічні довідки тих, хто загинув у боротьбі з тоталітарним режимом. Це коротші довідки, аніж про репресованих. Коли Головна редакційна колегія у Києві розглядала ці матеріали, то не схвалила їх до друку. Я пішов іншим шляхом – дав матеріали трьом вченим, вони написали схвальні рецензії, а вчена рада Прикарпатського університету схвалила до друку.
Пане Лук’яне, знаємо також, що ви значну частину власних коштів витратили на спорудження пам’ятника воякам УПА у рідному селі. Що спонукало вас до такого вчинку?
– Це пам’ятник 155 загиблим космачанам – членам ОУН, воякам УПА, іншим мешканцям Космача, які загинули від рук комуно-московських загарбників. Більшість із них мені були знайомі. Я вирішив, що для історії треба зберегти пам'ять про тих людей. Звичайно, це було вкрай скрутно, бо ніхто не дав жодної копійки. Я жив на пенсію, а зарплату відкладав на той пам’ятник. Але, на жаль, складається таке враження, що це пам’ятник не космачанам, а пришельцям з інших планет. Чому? Пам’ятник стоїть перед школою в центрі села. Навколо нього було висаджено живопліт із 155 смерічок в пам'ять про тих, хто загинув. Але його як корова язиком злизала – невідомо, куди він подівся. Також не стало хвіртки. І нікого це не тривожить. Ніхто не посадив жодного кущика квітів біля пам’ятника. Нещодавно відбувалося святкування 600-річчя села – конференція, виступи, концерт, але ніхто не догадався покласти хоча б вінок біля цього пам’ятника. Знаєте, мені дуже прикро. Я не говорю вже про те, що у святкову програму до дня села могли внести і пісні на мої слова і музику «Калинове кохання» і «Космачанка». Чомусь забули. Це є страшна байдужість, котра панує не тільки у Космачі, але всюди – серед керівництва, державних діячів. Байдужість – то найстрашніше зло, яке веде до знищення нації, а з нею і держави.
– Журналіст, редактор, краєзнавець, етнограф, автор пісень. Як вам вдається поєднувати у собі такі різнопланові сфери діяльності?
– Важко це пояснити. Що стосується музики, я навчався в Коломийській гімназії, де й вивчив нотну грамоту. З дитинства мене тягнуло до музики. Я грав на сопілці. У мене є цілий десяток пісень, котрі були надруковані, п’ять пісень виконує народний артист України Михайло Кривень. Але це між іншим – для розради, для душі. Я найбільше люблю народну музику. Коли я збирав матеріали для дослідження, то й робив музичні записи у суміжних селах Гуцульщини і Покуття. Так мені вдалося визначити між ними межу. Журналістською роботою я займався віддавна. Звичайно, я друкувався мало, бо не міг собі дозволити писати у тому стилі, в якому вимагала писати радянська журналістика. Слава Богу, настав той час, коли я зміг писати те, що вважав за потрібне і основне – писати правду.
– Багато років ви поклали на вівтар дослідження історії УПА. Чим займаєтеся зараз, чи продовжуєте розпочату справу?
– Скажу вам по правді – у мене зараз дуже великі проблеми із здоров’ям. По-перше, на праве око я не бачу ще від 1946 року, коли мене побили у Коломийському райвідділі МДБ, спіймавши із канцтоварами, які я закупив для підпілля. А минулого року в мене почав сильно падати зір і на лівому оці, як результат – дегенерація сітківки ока після нервового перенапруження. Я в розпачі. Зараз я не можу нічого ні читати, ні писати. Ви не можете собі уявити, наскільки мені важко і прикро. Я вже зо три роки взагалі не дивлюся телевізора, одне радіо мене рятує. Як не прикро, але вся моя праця вже закінчена. Страшно, але що поробиш, від цього немає ніякого порятунку.
– Крім постійної роботи над архівами і дослідженнями, ви ще й встигаєте зануритися у світ цікавих захоплень.
– А ви знаєте – доба має двадцять чотири години (Сміється. – авт.). В усі роки з мене дивувалися. В мене робочий день не тривав менше дванадцяти годин. Щоби опрацювати матеріали, мені не вистачало робочого часу. А між тим все-таки до чогось тягне. Тай навіть на роботі в мене в куточку була мандоліна. Якщо раптом в мене в голові з’являлася якась мелодія, то я її одразу ж заграю, потім записую в нотний зошит. До будь-якої роботи треба мати в першу чергу якийсь стимул. А в мене було так, що я розумів – мій обов’язок зберегти для історії пам'ять про тих, які загинули в боротьбі, які мучилися по таборах за незалежність України. Це мене заставляло знаходити час і працювати.
Розмовляв Володимир БОДАК


Переглядів: 570 | Додав: vovak | Теги: Вардзарук, Бодак | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]