КУЛЬТУРА - 16 Жовтня 2014 - Західний курєр
П`ятниця, 09.12.2016, 15:34
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Пошук
Календар
«  Жовтень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2014 » Жовтень » 16 » КУЛЬТУРА
12:00
КУЛЬТУРА

Тарас ЯКОВИН:
«Фотографом може бути той, хто вміє бачити світло»


У повсякденному житті фотокореспонденти, як правило, завжди залишаються поза кадром, але аж ніяк не поза увагою. Саме від них залежить те, якою буде збережена на багато років зафіксована мить. Часто заради того, аби вловити вдалий ракурс чи підібрати влучну композицію, майстрам фотографії вдається йти на ризиковані, навіть авантюрні кроки.
У ці дні у фортечній галереї «Бастіон» експонуються його роботи, котрі відображають миті життя нашого міста у різні часи. Виставка носить символічну назву «Світло і камені». Про своє життя із фотоапаратом сьогодні ділиться наш колега – фотокореспондент «Західного кур’єра»  Тарас Яковин.

– Тарасе, ви працюєте фотографом вже понад два десятки років. Розкажіть, як починалося ваше захоплення фотографією?
– Усе своє свідоме життя я тільки фотографією і займався, більше нічим. Уже в десятому класі я продавав фотографії своїм однокласникам, заробляв на цьому ще тоді. У шкільні часи все почалося із гуртка фотоаматорів. У 16-ій школі, де я вчився, цей гурток вів вчитель біології Юрій Пронь. Звідси і почалося моє захоплення фотографією.
Свого часу я познайомився із художницею Світланою Хміль. Вона мені показала франківські двори, котрі й стали сюжетом для моїх фотографій. Згодом вона мене консультувала, як краще вибирати композицію. Так я захопився тим, що тепер роблю професійно – фіксую миті міського життя.
– Що ви тоді фотографували, коли тільки мріяли про професію?
– Учнів класу. Потім почалися перші базари, то я робив обкладинки для касет музичних гуртів. Був у моєму житті і сумний період життя – радянська армія. Але я навіть там фотографував.
– Яким був ваш перший фотоапарат?
– То був «Фед», а потім «Зеніт». Коли я прийшов з армії, то був складний переламний період – початок дев’яностих. Тоді мені доводилося збирати по одному долару, щоби заробити на новий фотоапарат.
– Кажуть, що зараз набагато легше займатися фотографією із цифровою технікою.
– З одного боку, легше, з другого – важче. Колись можна було бути фотографом, роблячи якісь примітивні фотографії, проявляючи плівку і друкуючи їх. Тепер просто так робити побутові знімки нікому не треба, кожен може це зробити сам для себе. Сьогодення вимагає від фотографа вміння робити дуже цікаву фотографію або не робити її взагалі.
– Що  зараз повинно входити у портфоліо фотографа, який пропонує свої послуги клієнтам?
– Як такого портфоліо у мене немає. Я більше працюю як фотокореспондент, а у приватній практиці користуюся колом знайомих, котрі можуть мене порекомендувати своїм знайомим. Я не йду за тими сучасними тенденціями, ніколи не гнався за модою. У процесі роботи надаю перевагу класичним фотографіям, а не фотошопу чи іншим складним технікам типу фентезі.
– Зараз за вікном золота осінь. Вона вас надихає? До яких жанрів ви більше тяжієте?
– Як фотокореспондент, я вважаю себе більше міським фотографом. Це для мене більш доступне. Якби я жив у Нью-Йорку чи тусувався в таких колах, то робив би щось інше, можливо. Оскільки в мене немає такої можливості, то я знімаю, виходячи з того, що маю. Це місто, в основному сюжетні фото.
– Зараз у «Бастіоні» триває ваша третя персональна виставка «Світло і камені» із серії «Наше місто». Чому ви поєднали саме світло і камені?
– Світло тому, що фотографії без світла немає. Воно було раніше, ніж сам сюжет. Скажу більше: якщо гарний сюжет погано освітлений, то він стає нецікавим. І навпаки. Я вважаю, що фотографом може бути той, хто вміє бачити світло. На цій виставці я зібрав фотографії за багато років. Є серед них старі знімки, зроблені ще на плівку. Я тоді навіть не думав, що вони можуть мати історичну цінність. Скажімо, повалення пам’ятника Леніну в Івано-Франківську було більше як фоторепортаж, а зовсім по-іншому виходять композиційні, пейзажні фото.
Я люблю фотографувати пізно восени, взимку і ранньою весною. Тоді гілки дерев створюють свої унікальні композиції із ліній. Хтось у тому щось бачить, а хтось думає, що я фотографую недоліки комунального господарства.
Я завжди був фотографом. Знаю багатьох людей, котрі колись фотографували, а потім стали ким завгодно, бо з фотографії важко жити. Є  й такі, що колись цим не займалися, а тепер фотографують і так ставлять себе високо, ледь не називаючи самих себе найкращими у світі фотографами. Учні фотошколи, котрі займаються два місяці, зараз беруть за зйомки весілля стільки, як мені доводилося заробляти за два-три роки у 90-ті.
Небагато є таких людей, що зберегли своє захоплення як основну роботу, бо з фотографії жити не так просто. Коли люди заробляли гроші, я фотографував квіточки. Натомість був і такий період, коли у Каліфорнії можна було заробити 200 доларів за годину фотосесії.
– Часто вам доводилося фотографувати і перших осіб області та держави. А чи зверталися вони до вас за окремими фотосесіями?
– Столичну владу мені доводилося знімати суто для газети. Вони мають своїх фотографів. А наші місцеві зверталися. Пригадую, доводилося фотографувати вдома колишнього голову виконкому обласної ради Василя Павлика з дітьми, Степана Волковецького. Також часто зверталися місцеві бізнесмени, зокрема теперішній голова облдержадміністрації Олег Гончарук.
– У них були свої вимоги до того, як має відбуватися фотосесія?
– Єдине, вони тоді дивувалися, що я такий молодий хлопчина фотографую таких великих панів. Чомусь тоді люди уявляли мене зовсім іншим, ніж я був насправді.
– Чи важко із людини витягнути ту емоцію, котра потрібна саме вам?
– Усе залежить від людини. Є такі, що легко даються до такої справи, самі пропонують багато варіантів, і тоді моя справа тільки знімати. Буває зовсім інакше, особливо на весіллях, коли молода ще хоче позувати, а молодий вже стомився.
– Чи є щось недосяжне для вас, чого ви не можете зафіксувати своїм апаратом?
– Та що тепер про це говорити? Можливо, 20 років тому намагався б поїхати у якесь велике місто. Я вважаю, що хорошому фотографу найкращий простір у великому місті, де є велика культурна тусовка, шалений ритм. Свого часу я мав можливість фотографувати у Сполучених Штатах чотири весілля, а також багатих євреїв у Каліфорнії.
– Наскільки їхній стиль життя відрізняється від нашого? Вам показували все зсередини чи тільки те, що можна?
– В мене склалися приємні враження. За кордоном шанованіше ставляться до професійних фото. Особливо багато сімейних світлин можна побачити у вітальнях американців. У нас до цього ставляться більш легковажно. Можливо, це пов’язано з тим, що у США кожен займається своєю роботою.
Сподіваюся, що колись я ще зроблю окрему виставку світлин, котрі вдалося зробити у Штатах. Люди там такі ж, як і у нас – хтось відвертається, а хтось посміхається і з радістю позує.
– За двадцять років із фотоапаратом у руках ви, напевно, перейшли все місто?
– Місто практично все. Зараз є багато нових моментів, яких я ще не встиг охопити, також трапляється доволі цікава нова забудова. Раніше було менше реклами, менше забудовані двори, відкриті. Місто було сірим, трохи облупленим, але досить цікавим.
– Ви готові на якийсь екстравагантний вчинок заради вдалого фото?
– У нас стільки не платять. Тут немає такої фотографії, скажімо, як полювання за знаменитостями. Це нікому не потрібно і немає де реалізовувати світлини. Пригадую, доводилося знімати для газети чимало спірних моментів, пов’язаних із відомими людьми. Я працював у відомих у місті виданнях «Світ молоді». «Вперед». «Галичина», тепер у «Західному кур’єрі».
– Чим відрізнялася робота фотокореспондента у часи перебудови від теперішньої?
– За канонами партійної школи, потрібно було знімати зовсім інші сюжети. Тоді мене змушували фотографувати передовиків колгоспів – трактористів, механізаторів, доярок. Але то був такий час, що, крім публікації в газеті, більше нікому не було потрібне моє фотографування передовиків.
– Серед ваших робіт можна знайти навіть мистецько обіграні калюжі, у яких відбивається місто.
– Для когось звична калюжа це просто калюжа, а для мене це може бути навіть приводом для сюжету.
Розмовляв Володимир БОДАК

 

Переглядів: 1136 | Додав: bond | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]