КУЛЬТУРА - 18 Серпня 2014 - Західний курєр
П`ятниця, 09.12.2016, 15:33
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Пошук
Календар
«  Серпень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2014 » Серпень » 18 » КУЛЬТУРА
10:23
КУЛЬТУРА

Ольга ДЕРКАЧОВА:
«Я дипломовано розбираюся в коханні»
Вже традиційно другий рік поспіль відома івано-франківська письменниця Ольга Деркачова з нагоди свого дня народження дивує шанувальників сучасної літератури власними новинками. Цього разу вона презентує нову збірку оповідань «Повидло з яблук». Напередодні Ольга погодилася відкрити деякі секрети творчості та поділилася деякими планами.

– Олю, розкажи, будь ласка, про нову книжку, котру ти презентуєш до дня народження. Якою була її ідея, бо знаю, що те повидло, котре наварила, люди смакують вже, не дочекавшись навіть презентації?
– Наприкінці лютого минулого року в мене померла мама. А в серпні в мене була напівкругла дата – 35 років. Я зрозуміла, що не чекаю дня народження. Але і знала, що мама зверху дивилася на мене і вона би не хотіла, щоби я у свої 35 років сиділа і ревіла. Тому після випадкової зустрічі із Василем Карп’юком ми домовилися про видання любовного роману. Тоді мені було принципово, аби книжка («Крамниця щастя». – авт.) вийшла до цього дня. Роман був присвячений мамі і тоді презентація таки вдалася. Щодо цієї книжки, то це більше збіг, але я подумала, що у збігові дня народження і презентації є якась закономірність. Якщо мені є що презентувати щороку, то чому би й ні. Незважаючи на літо, люди все одно ходять на презентації. Вони хочуть цього, як і я. Думаю, це дуже доречно, оскільки мова йде про повидло із яблук, котре зараз усі варять (Сміється. – авт.). Це збірка оповідань, більша частина з яких писалася раніше, але протягом тривалого часу вона не могла вийти. Цього року я отримала премію імені Стефаника. Оскільки це були «неоподатковані» кошти у родинному бюджеті, я подумала: «А чому не вкласти їх у себе, в українську книгу?» У результаті спільної праці із літературною агенцією «Discursus» ми наварили отакого повидла. Це оповідання, в яких є кохання, самотність, відчай, радість і багато янголів, що вже традиційно для мене.
– Чому на обкладинці є лише обриси чоловіка, а замість його обличчя – яблуко?
– Коли видавець взяв рукопис, то, звичайно, питав, чи є в мене ідеї щодо обкладинки. Я поклалася на розсуд видавця. Перша ідея була цікава: Адам і Єва на фоні рядів у супермаркеті. Але мені там не сподобався Адам. У видавництві зрозуміли, що якщо я так буду каверзувати із обличчями чоловіків надалі, то справа не піде, і вирішили обличчя не давати. Це обіграна картина художника Рене Магрітта «Син людський». Мені здалося, що ця ідея органічно вписується в книгу. В оповіданнях герої безіменні, більшість із них – це «він», вона», «ти».
– У твоїй творчості простежується якийсь притаманний тобі таємничий шлях, яким ти ведеш читача у свої лабіринти. Спочатку ти заманила квіткою у «Синдромі підсніжника», потім повела у крамницю і продала людям щастя, тепер частуєш повидлом. Що далі?
– Зараз я доробляю підліткову повість «За фіолетовими хмарами», а потім, сподіваюся, вийде мій «коронований» роман «Коли прокинешся». Він ще у рукописі, оскільки «Коронація слова» – це конкурс рукописів. Але цей мій твір отримав таку гарну відзнаку – найкращий твір про кохання. У мене є диплом, отже, я дипломовано розбираюся в коханні. Хотілося б, щоб він побачив світ, бо там є цікаві герої. Є він і вона, але й є ще Кіт Любомир – естет, філософ, котрий любить малювати портрети мишей, танцювати, він потайки вночі літає, коли ніхто не бачить. А коли зима шукає прихистку від весни, котра прийшла невчасно, то він переховує її у холодильнику.
– У тебе простежується і послідовність у преміях, котрі ти отримуєш: спочатку була міська премія Франка, тепер – обласна Стефаника і «Коронація слова». Ти намагаєшся гнатися за нагородами чи пишеш так, як слово лягає від душі?
– Думаю, якби я гналася за нагородами, то змогла б здобути і гран-прі «Коронації». Не можу сказати, що мені неприємно, я люблю нагороди. Вважаю, що це нормально. Якщо ти не любиш премії, то нащо на них подаєшся? Зараз настав час піару. Письменник певною мірою також має бути піарником творчості. Коли я починала писати, то думала, що достатньо тільки сидіти і писати хороші, якісні тексти. Тепер я розумію, що цього недостатньо. Відповідно, мають бути якість підтвердження, що те, що ти пишеш, дійсно чогось вартує. Власне, премії і відзнаки є підтвердженням твоєї ніші в літературі. Тоді розумієш, що з тобою рахуються, а те, що ти пишеш, на слуху і не байдуже. Буду відвертою, коли я отримала премію Стефаника за «Крамницю щастя», кількість продажів зросла. Це нормально. Коли я отримала «Коронацію слова», то мене зразу почали розпитувати, де можна побачити роман. Це все на користь автору. Якщо я люблю премії, то це ще не означає, що я нескромна. Так, я в міру амбітна і це нормально.
– Якщо письменник серед своїх колег по перу посідає певну нішу в літературі, то, як правило, цьому в певній мірі сприяє і читач. Хто є твоїм читачем?
– Люди дуже різні. На початках, коли тільки вийшов «Синдром підсніжника», я чомусь була переконана, що мою прозу будуть любити домогосподарки. Як виявляється, люблять читати і люди старшого віку, і навіть чоловіки, багато читає студентська молодь. З чоловіками взагалі трапився кумедний випадок. На презентації «Крамниці щастя» зайшла мова про стосунки чоловіка і жінки. Я вважаю, що чоловіки є навіть більш романтичними, аніж жінки, але вони не можуть цього показувати. І я тоді сказала, що мені здається, що є чоловіки, котрі читають любовні романи потайки під ковдрою з ліхтариком. А після презентації до мене підійшов один читач за автографом і зізнався, що він є саме тим, хто читає під ковдрою.
– Що має статися у житті такого, щоби ти почала писати нову книжку?
– Я вже її пишу. Для мене є різниця у жанрі. Оповідання просто приходять миттєво. Був у мене такий період, коли протягом декількох місяців не приходило нічого. Тоді я злякалася. Не можу силувати себе сісти і писати. Це література, тому важливим є натхнення. З романами трохи інакше. Тому виходить так, що я паралельно допрацьовую підліткову повість, пишу оповідання і розпочала роботу над новим романом. Для роману в голові треба мати картинку, коли вона вимальовується до кінця, аж тоді я можу сідати і списувати її. Якщо оповідання йдуть більше на емоціях, то роман – це вже поєднання розуму й емоції. Яким буде роман і коли – не знаю, бо написано поки що декілька сторінок.
– Зараз спостерігається тенденція до жіночності в літературі, бо появляється чимало цікавих авторів серед жінок, котрі вголос заявили про себе, як про досить сильних літераторів.
– Не знаю, в чому тут річ. Можливо, і в матеріальному становищі. Чоловіки, напевно, розуміють відповідальність, що є сім’я, робота, житло, кар’єра. І тоді якось не до літератури. Жінці в цьому плані пощастило трошечки більше. А чи поведуть жінки літературу, я не знаю. Бо якщо чоловік зважується присвятити себе літературі, то мені здається, що в нього є більше потенціалу. Та й взагалі у чоловіків все краще виходить: і кращі кухарі, перукарі, модельєри, письменники. Жінкам не треба протестувати, а просто змиритися і робити те, що хочеться. Думаю, те, що в нашої літератури є цілком чітко сформоване жіноче обличчя, це нормально. Це означає, що література живе і розвивається.
– Представники творчої еліти є здебільшого виразниками народних ідей. Наскільки ти відчуваєш свою відповідальність за долю народу?
– Так, я відчуваю відповідальність за кожне сказане слово і кожен вчинок. Коли я починала писати «Крамницю щастя», то питала своїх студентів, про що б вони хотіли прочитати любовний роман, а ті в один голос сказали, що хочуть прочитати про кохання між студенткою і викладачем. Тоді я подумала, що у нашої молоді не все втрачено, бо жодна не сказала про кохання до бізнесмена, спортсмена, мільйонера. Я рідко пишу на суспільно-політичні теми, патріотичні твори, а позиціоную себе як українська письменниця і творю для української літератури та культури. Мені здається, що в цьому і є патріотизм, а не в тому, щоб кричати, що я люблю Україну. Якби не любила – не писала б і не мешкала б тут. Пишу я про кохання, бо люди хочуть почуттів, справжності і дотиків. Не можна літературу зводити до одних тем, вона має бути різновекторною.
– Ти була однією із перших, хто публічно відмовився від користування соціальною мережею «Однокласники». Для цього, очевидно, були свої причини. Що тебе спонукало до такого кроку?
– Коли почалися в Україні переломні події, ця соціальна мережа мене відверто почала дратувати. Я люблю спостерігати за людьми, будинками, деревами, тваринами. Мені було цікаво, що рухає тими людьми, котрі виставляли фото і закликали ставити «лайки». Але мене більше вразило антимайданне, антивоєнне російське сміття. Я розуміла, що вступати у двобої немає сенсу. Це безглуздо, зрештою, адже «однокласники» – це російська соцмережа. Тримала мене там моя родина із Мурманська. У нас із ними виник конфлікт і вони розірвали зі мною стосунки, зробивши мене крайньою, як це годиться у Росії. На фоні цього конфлікту я побачила конфлікт міждержавних стосунків у мініатюрі. Це була образа, приниження, мені навіть закидали, що на їхніх іменах я шукала для себе піару, мовляв, як це буде круто, якщо всі бульварні газети розпишуть, що російська родина гнобить українську письменницю. Я вирішила, що з мене цього досить. Так, мені прикро. Але я вірю, що війна закінчиться і люди згадають про людські стосунки. Я не відчуваю залежності, а навпаки полегшення, що все-таки вилізла з тої помийної ями. І більше не дратуюся, хто скільки «лайків» набере. Так, я отримала гарний урок, бо не сподівалася, що користувачі соцмережі можуть настільки опускатися до приниження іншої нації та особистих образ. Це страшно. Але я не думаю, що розумна освічена людина, котра бувала за кордоном і знає кілька іноземних мов, може собі дозволити опускатися до такого рівня.
Розмовляв   Володимир БОДАК

 

Переглядів: 201 | Додав: bond | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]