Орест ПАСТУХ:
«У класичній п’єсі намагаюся відшукати сьогодення»
Минулого тижня на сцені Тернопільського драмтеатру в рамках фестивалю «Тернопільські театральні вечори. Дебют» франківчани представили одну із цьогорічних прем’єр «Фатальні жінки Бальзамінова», режисером якої є наймолодший режисер Івано-Франківського облмуздрамтеатру Орест Пастух. Цьогорічний фестиваль приніс перемогу у номінації «За режисуру ІІ-го ступеня», яку Орест Пастух розділив із режисером-постановником національного театру ім. М.Заньковецької Богданом Ревкевичем, а також перемоги у номінаціях «Мистецька надія» (Євгеній Холодняк за роль Бальзамінова) та «Кращі костюми» (художник по костюмах Олена Андрійчук).
Цього року колишній головний режисер Хмельницького драмтеатру перейшов на постійне місце роботи до Івано-Франківська. Про те, чим зумовлені такі зміни у творчості режисера та про роботу із акторами – у інтерв’ю із режисером Орестом ПАСТУХОМ.
– Найперше скажу, чому саме моя вистава їхала на фестиваль. Дуже просто – я є наймолодшим режисером франківського театру. Усе доволі прозаїчно. Вибір вистави «Фатальні жінки Бальзамінова» зробили організатори фестивалю. Вони вже бачили мою роботу «Ревізор» за однойменним твором Гоголя. Сказали, що у моїй інтерпретації дуже цікаво дивиться російська класика. Тому й вирішили цього разу подивитися виставу за твором Островського.
Що дає участь у цьому фестивалі? Знаєте, є такий відомий вираз: себе показати і на інших подивитися. Це є добра нагода побачитися із колегами з інших театрів, а також шанс познайомитися із людьми своєї професії.
– Пане Оресте, вас уже добре знають за роботою в інших театрах. Вам аплодували стоячи за «Ревізора». Як ви сприймаєте похвалу?
– Я не відкрию вам таємницю, коли скажу, що це приємно. Проте це змушує тримати себе постійно в тонусі, піднімати ще вище планку свого творчого рівня. Зараз я постійно собою не задоволений. Що би не робилося. Одна робота вдається так, наступна по-іншому. І завжди я думаю, що треба робити ще якось по-іншому, в другому ключі, давати нові запитання собі, акторам, людям і знаходити на них відповіді. Похвала – це завжди приємно. Я б не сказав, що це дуже тішить моє творче і людське самолюбство. Приємно, що мене бачать. Приємною є навіть конструктивна критика, в результаті якої виникає дискусія, а вже згодом народжується нова істина, котра і вимальовує мій вектор подальшої роботи.
– Буквально майже через рік після фурору із «Ревізором» ви покинули Хмельницький драмтеатр і переїхали до Івано-Франківська. Що думають тепер про вас у Хмельницькому і як сприйняли у нас?
– (Сміється. – авт.) По-перше, я вам скажу, що після «Ревізора» було дуже страшно. Одна знайома мені навіть сказала: «Тепер я тобі не завидую». Я запитав, чому. На що мені відповіли, що далі мені буде важко перейти цей рубіж. Тепер мені треба зробити низку постановок, котрі або будуть дотягатися до того рівня, або будуть намагатися із ним конкурувати.
Для трупи Хмельницького театру мій перехід був шоком. Ми підтримуємо із ними контакти, а вистава продовжує жити своїм життям вже без мене. Переїхав я до Івано-Франківська із доволі простих причин. Я народився тут, вчився. Перші кроки у театрі були саме тут. Я зрозумів, що Івано-Франківськ дає мені саме ту енергетику і те повітря, які потрібні для життя і роботи. Я просто не прижився в іншому місті.
– На вас як на молодого режисера покладають чималу ношу – показати щось нове і оправдати довіру керівництва театру як до відповідального режисера.
– Звичайно, на сцені франківського драмтеатру було вже дві мої роботи. Я думаю і знаю, що можу робити краще, можу дати більше. І в цьому руслі я працюю. Думаю, що я маю виправдовувати ті сподівання, котрих очікує керівництво. Мене в інституті навчили однієї фрази, котра надалі стала моїм життєвим кредо: мистецтво творять ті, хто спалюючи серце, віддає душу. Я вважаю, що театр – це єдина установа, якій варто справді присвятити і серце, і душу.
– У драмтеатрі ви не єдиний режисер. Чи відчуваєте ви конкуренцію?
– Актуальне запитання. Часто мене запитують, чи правда, що режисери один одного недолюблюють. Я би не сказав, що це так. Я дуже люблю режисерів, після перегляду вистав яких я починаю думати, що мені варто щось підтягнути. Неприємне враження, коли бачиш невдалу роботу. Буває, ну, не вийшло. Бувають у нас і злети, і падіння. Як колега колезі у таких випадках я співчуваю і жодне самолюбство мене не тішить.
У театрі ми не конкуруємо між собою, бо кожен із нас є вільним художником, має своє світобачення. І тому це абсурд – ми на життя дивимося по-різному. Звичайно, є таке поняття, як людський фактор. Є люди, які вважають, що вони конкурують і це для них своєрідна гонка чи навіть гра.
– У своїй режисерській роботі ви стараєтеся привносити щось нове чи залучаєте моменти, котрі у когось підгледіли?
– Ні, у жодному разі не залучаю і цього дуже боюся. Я працюю в тому напрямку, щоби привнести в театр щось нове. Навіть у класичній п’єсі намагаюся відшукати сьогодення, провести паралелі, зробити крок у сьогоднішній день. І навіть трошки зазирнути у завтра, щоб люди, сидячи на виставі, відчували дух сьогодення. Робота, над котрою я працюю зараз, вже сучасна. Що це за вистава, поки що я не можу сказати. Козирі ми відкриємо вже ближче до прем’єри вистави. Це позачасова постановка, вона стосується всього людства загалом. За жанром це буде філософська притча.
– Щодо жанрів, то ваші постановки не є класичними комедією, трагедією чи просто драмою. Звідки появляються саме такі оригінальні визначення жанру вистави?
– Це все витікає з юнацького максималізму. Насправді, це навіть не жанр, а більше визначення змісту і форми, в якій відбуватиметься вистава. Як відомо, жанрів є тільки три – драма, комедія і трагедія. Це три площини, у яких розвивається людське життя.
– Як вам, молодому режисеру, вдається переконувати набагато старших за віком акторів у правильності своїх ідей? Як ви подаєте їм своє бачення вистави, мовляв, має бути так, а не інакше?
– Дуже цікаве запитання. Кожен режисер має свої методи роботи з акторами. Актори – це діти, кажу так про них у позитивному плані. Тому до кожного із них треба мати свій підхід. Кожному треба показати, що ти в нього віриш. Під час першої читки вистави я переконую акторів, що вибір ролей був саме таким, бо я вважаю, що саме вони виконають ці ролі найкраще. Тоді актори відчувають свою потрібність, а це дає можливість їм відкриватися. Загалом ми багато обговорюємо. Я даю можливість акторам висловити свою думку. У багатьох випадках ми сходимося, що мені, звичайно, приємно. Акторів варто хвалити тоді, коли це потрібно.
– Знаємо, що, крім режисерської роботи, вас ще й можна часто побачити на сцені. У якому ж амплуа ви себе краще відчуваєте – режисера чи актора?
– Я досі не можу визначитися. Іноді акторство мене підживлює. Воно мені дає енергетичний заряд для режисури. У мене був такий період, коли я півроку не грав на сцені. Тоді мені було дуже важко ставити якісь вистави, бо не було звідки черпати енергію. Усе моє особисте життя – це театр, тому мені потрібно брати натхнення саме звідси. Пріоритетів я перед собою не ставлю. Мене навіть запитували, чим я хочу більше займатися – акторством чи режисурою? На що я відповідав, що хочу займатися театром. Життя надто коротке, щоб сказати собі «ні» у тих питаннях, в яких ти можеш щось зробити, щось змінити.
– Про вас говорять як про людину із великою акторською снагою, вам притаманні сценічні вигадки та вміння повністю перевтілюватися у героя. Чим ви готові ще здивувати?
– Я навіть не знаю. Вважаю, що глядачів треба дивувати щирістю. У цьому напрямку я і працюю. Хочеться дивувати таким чином, щоби у глядача після перегляду вистави відбулися метаморфози, щоби він задумався, змінив своє життя.
Франківський театр потрапив у період епохальних та естетичних змін. Появилися нестандартні вистави. Трупа оновлюється, з’являються нові обличчя. Мені, наприклад, цікаво відкривати кожного актора по-новому. Акторська і режисерська робота така, що ніколи не видно результату своєї роботи. Триває довгий і важкий процес, який може не принести ніякого задоволення.
– Кожен чоловік-актор мріє зіграти роль Ромео чи Гамлета, а жінка Джульєтту. Яку роль ви хотіли б приміряти до себе, котра би винесла вас на вершину ваших мрій?
– У мене, наприклад, не було конкретного персонажа, котрого я мріяв би зіграти. Так само, як я відкриваю інших людей, мені цікаво, щоб і мене відкривали. У будь-якій ролі, не важливо. Я із тих людей, яким немає різниці що зіграти. Я готовий працювати так, щоб того чи іншого персонажа показати відкрито, щиро, зрозуміло, так, аби глядачі могли моїм героєм захопитися або співпереживати чи навіть посміятися. Загалом я тяжію до комедії, напевно, через почуття гумору. До речі, мені цікаво грати і в драмі. От Ростислав Держипільський дав мені шанс зіграти у виставі «…Майже ніколи не навпаки». Робота була дуже важка, персонаж складний. Я зіграв персонажа, який апріорі автором прописаний як негативний. Мені треба було знайти у героєві його біль, відкрити його і пропустити через себе, аби глядачі навіть поспівчували, зрозуміли.
У мене таке було, коли я в Коломийському театрі грав роль Юди. Цікавою вона була у тому плані, що мені треба було показати, що так склалися обставини, і, можливо, це була життєва місія Юди, щоб саме так сталося. Тому мені завжди цікаво грати ролі, в образах яких є спірні питання.
– Дуже часто актори відмовляються грати знакові ролі, мотивуючи це тим, що з часом вони можуть відбитися на власній долі. Однак ви зіграли Хлєстакова, Юду. Наскільки ці персонажі вплинули на вас?
– Не знаю. Звичайно, є такий момент, коли після зіграного персонажа якась його частина залишається в тобі. Можна вірити в це. Ми, люди мистецтва, забобонні. Коли стається щось у житті, завжди хочеться знайти цьому виправдання. У моєму житті був містичний нюанс, пов'язаний із роллю Юди. Але я не буду відмовлятися від ролі, якою вона б не була. Я вважаю, що у таких випадках варто поставити чітке розмежування себе від персонажа. Бо якщо почнеш захаращувати свою душу і всю чорноту персонажа тягнути на себе, то, звичайно, з тобою щось станеться. Треба прожити життя сценічне, зняти маску і піти додому з чистою душею. У моєму житті було багато негативних образів. А в реальному я відіграю комічну роль, навіть більше розцінюю себе як персонажа фарсово-комічного.
Розмовляв Володимир БОДАК
|
