Неділя, 30.04.2017, 18:56
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Пошук
Календар
«  Серпень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2011 » Серпень » 18 » ІСТОРІЯ
11:39
ІСТОРІЯ
Незалежність: шість незабутніх серпневих днів 1991-го
Під час квазідемократичних виборів у березні 1989 року в нашій області, як і в усій Галичині,  перемогу одержали новітні сили, а ставленики КПУ зазнали жорстокої поразки. Протягом першого року урядування в області зроблені значні кроки для підвищення національної самоповаги. Обласною радою прийняті рішення про національну символіку, права учасників визвольних змагань, створені демократичні газета і телебачення під одною назвою "Галичина", знесені пам'ятники Леніну та іншим комуністичним діячам, колишні вулиці Маркса, Леніна, Дзержинського, Куйбишева одержали українські імена – М. Грушевського, Б. Лепкого, Гетьмана Мазепи, С. Бандери тощо.
Та й ґаздували "екстремісти" несогірше в умовах обструкції імперського керівництва СРСР та УРСР. У 1990 році досягнуто найвищого валового збору зернових за всі роки радянської влади, майже півмільйона тонн. Область за показниками розвитку промисловості посідала третє місце в Україні.
Активно діяли також демократично налаштовані депутати Верховної Ради України, об'єднані в Народну Раду. Під їхнім тиском 16 липня 1990 року прийнятий документ історичної ваги – Декларація про державний суверенітет України.
 Настав незабутній серпень 1991-го. Тоді я, завідувач сектора СКБ засобів автоматизації на ВО "Промприлад" – депутат обласної ради і член облвиконкому від депутатського корпусу.
19 серпня
Цей понеділок був першим днем моєї чергової відпустки. Рано-вранці мене збудило радіо, по якому передавали заяви якогось невідомого ГКЧП (абревіатура від ро-сійської назви "Государственный комитет по чрезвычайному положению" – ред.). А були вони моторошними: влада ГКЧП на території всього тодішнього Союзу, впровадження надзвичайного стану в окремих місцевостях (а це значить, в першу чергу, в Галичині), підвищення готовності армії.
Займався ясний ранок свята Преображення Господнього, званого в народі Спасом. Це дало підставу журналістові Романові Гладишу в газеті "Галичина", що вийшла наступного ранку, дошкульно назвати свою сміливу статтю "Спасителі приходять на Спаса".
Я помчав до "білого дому" на екстрене засідання облвиконкому. Проводив його заступник голови Василь Павлик, бо голова Микола Яковина був у від'їзді. Ситуація була тривожною і невизначеною. Керівник гарнізону, запрошений на засідання, заявив, що виконуватиме  накази командування (тобто ГКЧП). У той же час він визнав, що конкретних вказівок про впровадження надзвичайного стану він не отримав. Невдовзі прибули рішуче налаштовані  депутати Верховної Ради і обласної ради Зиновій Дума і Богдан Ребрик, який представляв також недавно створену Українську Республіканську партію, а Олег Вівчаренко, що прийшов разом з ними – Демократичну партію. Вони зачитали спільну заяву національно-демократичних сил з різким осудом перевороту.
Після прийняття Декларації про державний суверенітет Україна вже мала певні ознаки незалежності. Всі з нетерпінням чекали виступу по телебаченню голови Верховної Ради Леоніда Кравчука, а виступ все відкладався й відкладався (відбувся аж о 16 год.). Це вже пізніше ми до-відаємося, що на Л.Кравчука чинився шалений тиск емісаром із Москви, головкомом сухопутних військ генералом Варенніковим. Генерал, зокрема, вимагав впровадження надзвичайного стану в західних областях і Києві. З іншого боку, Л.Кравчук ухилявся від скликання надзвичайної сесії парламенту, як того вимагала Народна Рада.
Ми вирішили ГКЧП не визнавати, його розпоряджень не виконувати. Близько 12 год. облвиконком прийняв звернення до населення області, де відзначав, що "в цій акції, насамперед, не можна не помітити її невідповідності чинним Конституціям СРСР і УРСР та закону "Про правовий режим надзвичайного стану" і заявляв: "ми залишаємось на позиціях, окреслених обласною радою першого демократичного скликання. Віримо в неминучість перемоги демократії!"
Частина депутатів закликала до масових протестів. Тут необхідно було враховувати ситуацію, адже ГКЧП заборонив мітинги і маніфестації, готував втручання армії. Тому облвиконком рекомендував утриматися від мітингів, щоб уникнути кровопролиття. Проте найрадикальніше налаштовані депутати вирішили провести мітинг, для камуфляжу назвавши його зустріччю депутатів з виборцями.
Сам я пішов на рідне ВО "Промприлад" для зустрічі та інформування генерального директора Романа Микитюка, нині, на жаль, вже покійного. Він позитивно сприйняв новітні перетворення в Україні і тепер був у розгубленості: "Невже все пропало?" Я запевняв, що демократичні сили ні в Росії, ні в Україні не здадуть своїх позицій, що ми готові до захисту незалежності, хоч у самого коти на душі шкребли.
Далі я став учасником мітингу на Вічевому майдані, який почався о 15 год. і проходив під гаслом "Не здамо завоювань демократії!" Підвищення для промовців не було. Вони виступали зі сходів будинку на вул. Незалежності,5. Запам'яталися виступи Богдана Ребрика, Богдана Боровича з різким осудом заколотників. Звісно, мітинг не був таким велелюдним, як звичайно, але продемонстрував готовність іванофран-ківців до опору. У Києві в цей день Народний Рух України закликав співвітчизників не підкорятися волі заколотників, створювати структури активного опору, готуватися до всеукраїнського страйку.
З мітингу я запросив до себе сімейну пару моїх кумів Білейчуків – свято ж, Спаса! Сиділи за столом, обмінювалися думками, стежили за теленовинами. Чим довше вдивлялися ми в екран, тим твердішим ставало переконання, що путчисти – нездари, які бояться свого народу. Сірі обличчя на прес-конференції, руки Янаєва, що трусяться, рішучий виступ Бориса Єльцина на танку, молоді москвичі, що перегороджують дорогу танкам і БТРам заколотників…
20 серпня
Вранці наступного дня відбулося спільне засідання колегії обласної ради і облвиконкому під головуванням М.Яковини. Тут ми були вже більш категоричними. У Київ, на адресу Президії Верховної Ради, Л.Кравчука пішла телеграма, яка починалася так: "Вважаємо антиконституційним актом створення 18 серпня цього року у Москві так званого Державного комітету з надзвичайного стану. Вимагаємо від Верховної Ради принципової оцінки подій та доведення до місцевих рад і народу України позиції керівництва УРСР щодо документів згаданого комітету". На лист віце-президента СРСР Геннадія Янаєва, з яким надійшли документи ГКЧП, М.Яковина наклав резолюцію: "До справи. Виконанню не підлягає". А облвиконком, мов нічого не було, відправився розглядати поточні справи: про роботу фінансового управління, про забезпечення інвалідів транспортом, про державну експертизу  умов праці.
Того дня у Москві сили ГКЧП готувалися, але не наважились штурмувати "білий дім", оточений кільцем захисників. Опівдні там розпочався масовий мітинг проти путчистів.
Верховна Рада  лише ввечері прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ГКЧП, поки це питання не вирішить Верховна Ради, не мають юридичної сили на території УРСР.
А демократичні сили України по-своєму відреагували на цю ситуацію. Народна Рада засудила заколот і закликала підтримати керівництво Росії в протистоянні з ним.
21 серпня
Гекачепісти під тиском Б. Єльцина і його прихильників були змушені вивести війська з Москви. Мешканці нашого краю завмерли в очі-куванні приємних перемін. 
22 серпня
В Івано-Франківську на Вічевому майдані відбувся мітинг-протест "Ні – імпер-ській диктатурі!", на якому випала честь виступати й мені. У людей відлягло від серця, мітинг був одним з найпотужніших. Промовці вимагали покарання гекачепістів, незалежності України, заборони компартії. Була схвалена заява координаційної ради демократичних сил Прикарпаття "Про політичну ситуацію і завдання демократичних сил".
У Москві в цей день арештовують членів ГКЧП. Пізньої ночі москвичі при великому ентузіазмі присутніх демонтували пам'ятник Дзержинському на Луб'янській площі.
23 серпня
Чергова колона автобусів з Івано-Франківська відправлялася на підтримку депутатів-демократів під стіни Верховної Ради. Готувався туди і я за звичним маршрутом, вже закинув у автобус біля Центрального народного дому свою похідну торбу, та не судилося. Прибіг захеканий гонець із обласної ради і спинив мене доброю звісткою: "Готується рішення про заборону компартії в області, про опечатування приміщень. Потрібен кворум, мусите залишатись".
Протягом ночі група депутатів відкривала, вивчала  і опечатувала кабінети обкому КПУ в лівому крилі "білого дому". У тому, що компартія підтримала ГКЧП сумнівів не було. Але нам серйозних викривальних документів знайти не вдалося. Зате в бага-тьох кабінетах стояли машинки для нищення документів, заповнені дрібною паперовою локшиною, а також чимало пляшок з-під алкоголю.
Пізніше стане відомо, що ЦК компартії України ще 18 серпня від імені свого секретаріату відправив в обкоми партії з грифом "Цілком таємно" шифровку під №47 (російською мовою), в якій безапеляційно рекомендувалось: "У зв'язку із запровадженням у країні надзвичайного стану найважливішим завданням партійних комітетів є сприяння Державному Комітетові з Надзвичайного Стану в СРСР… Будь-які демонстрації, мітинги, маніфестації, страйки мають бути виключені".
24 серпня
Відбулося чергове засідання облвиконкому. На ньому йшлося про ліквідацію нас-лідків перевороту, а фактично про припинення діяльності компартії на території області. Декілька годин тривало обговорення тексту документа. Хтось із присутніх, здається, обласний прокурор, заявив, що спроба припинити діяльність компартії є незаконною. Але такі заяви викликали тільки іронічну ус-мішку.
Перший пункт прийнятого рішення був таким: припинити на території області діяльність організацій КПРС-КПУ та випуск їх видань; в разі спільних радянсько-партійних видань, участь партійних органів у них припинити. Позбавити компартійні комітети та їх керівників спеціального зв'язку.
Читати текст проголосованого документа прямо на засіданні перед телекамерою випало мені. Це один з най-світліших моментів мого життя.
Але головні події цього дня відбувалися в Києві. Наша столиця кипіла маніфестаціями. Комуністична група "239" опиралася до останнього. О шостій годині вечора відбулося остаточне голосування. За незалежність проголосувало 346 депутатів, один був проти і троє утрималися. Верховна Рада проголосила Україну незалежною, демократичною державою і винесла "Акт проголошення незалежності України" на підтвердження всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року. Референдум, як відомо, підтвердив прагнення українського народу до волі і незалежності. Це був тріумф!
Події  початку 1990-х років можемо сміливо назвати революційними. ГКЧП намагався спинити революцію, він посіяв вітер, а пожав бурю. Протягом кількох місяців усі республіки колишнього СРСР проголосили незалежність. Цими днями ми святкуємо 20-річчя незалежності своєї держави, але у святкуванні "з журбою радість обнялась". Маючи відмінні стартові умови, ми з нашим державним керівництвом плентаємось у хвості європейських держав за рівнем добробуту. Ми не вступили ні в НАТО, ні в Євросоюз, хоч наші сусіди давно уже там,  пішли далеко вперед, успішно господарюють…
Боротьба за Україну триває!
Михайло Головатий,
заслужений працівник
культури України



Переглядів: 483 | Додав: bond | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]