Субота, 22.07.2017, 16:44
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Пошук
Календар
«  Серпень 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2010 » Серпень » 26 » Василь БОЙЧУК: ЕКЗИСТЕНЦІЯ УКРАЇНИ ВІД УВАРОВА ДО ТАБАЧНИКА
12:50
Василь БОЙЧУК: ЕКЗИСТЕНЦІЯ УКРАЇНИ ВІД УВАРОВА ДО ТАБАЧНИКА

(До 19-річниці Акту проголошення незалежності України та Всеукраїн-

ського референдуму щодо підтвердження Акту проголошення незале-

жності України)

 

                                      «... Ну що ж: Україна знала і гірші часи. Тож надія залишається.

                                    Адже наші керманичі ( імярек) приходять; щоб невдовзі піти;

                                    йдуть, щоб повернутися; знову йдуть і повертаються, і так без

                                    кінця. А самостояння української культури та мови триває.

                                    Триває самостояння України! Працюймо!»

                                                                                                                Іван Дзюба

          

 I. Реванш.Реінкарнація

     В Україні на наших очах відбувається реванш . Відбувається він стрімко і всеохоплююче. Прихід на президентську посаду В.Януковича дав можливість антидемократичним, антиукраїнським силам, які п’ять років чекали цього моменту, отримати сатисфакцію. Не даремно колишній Президент України Л.Кучма – хрещений батько української олігархії та творець антидемократичного режиму, символом якого стала  « справа Гонгадзе», у пориві емоцій після оголошення перших результатів екзитполів по закінченні другого туру президентських виборів, висловився так: «... все обнулилося. Я задоволений, що все повертається.» І дійсно, згодом ми побачили, що у владу повернулися старі кадри. Вони вже спливали на поверхню у 2006-2007 роках, але через невтішні результати дострокових перевиборів до Верховної Ради змушені були, врешті, залягти на дно.  Дехто з них збирається повернутися з-за меж України, куди їх загнав переляк від Майдану. Повернули з-поміж інших у владу і Дмитра Табачника. Посадили його не будь-куди, а посадили в крісло Міністра освіти та науки України. Видобули з небуття не будь-кого, а речника відверто антиукраїнських, антиконституційних та відверто ксенофобських поглядів, що межують з класичним нацизмом та расизмом. Чому так відбувається? Яка мета? Є бажання просто розколоти Україну, чи задовільнити спраглі очікування антиукраїнських сил в межах і за межами України, здійснюючи реальні заходи, для того щоб призупинити «самостояння України»?Думається , - і те , і інше. Але наскільки це вийде у них? На скільки ми дозволимо їм це зробити? Для того щоб зрозуміти суть процесу, що відбувається, пропоную провести історичну паралель, звернувши погляд в минуле для аналізу ситуації, щоб краще зрозуміти теперішнє і спрогнозувати майбутнє.

          Дмитро Табачник був призначений Міністром освіти та науки України Верховною Радою України 11 березня 2010 , а 177 років тому, теж у березні, у відповідності до волі Августійшого Монарха Російської імперії Миколи І був призначений Міністром  «народного просвещения»  Сергій Семенович Уваров ( 1786-1855).  При вступі на посаду міністра Уваров розіслав циркуляр «попечителям» навчальних округів, у якому, зокрема, зазначалося: « Загальний наш обов’язок полягає в тому, щоб народна освіта , відповідно до найвищого наміру Августійшого Монарха, здійснювалася в об’єднаному дусі Православія, Самодержавства і народності.» Так зявилася нова державна ідеологія. І втілюватися ця ідеологія повинна була у першу чергу Міністерством « просвещения».

Пізніше О.Пипін (1833- 1904), відомий російський  літературознавець і дослідник суспільного життя, дав визначення цій тріаді як теорії «офіційної народності», яке і закріпилося в російській історичній літературі. Зрозуміло, що уваровська тріада не виникла спонтанно. По-перше, ніхто не відкидав  філофеївської теорії «Москва – Третій Рим». Її просто модернізували до вимог часу.

 По-друге, ще в кінці ХVIII  століття зявився військовий девіз « За Веру, Царя и Отечество». По-третє, Уварова в дитинстві навчав французької мови абат Манген, який ненавидів французьку революцію, яка змусила його покинути Францію, і щиро сумував за «золотим часом французької монархії». Найбільшу лють викликала у шановного абата тріада французької революції – «Свобода, Рівність, Братерство». Були, звичайно, і інші  джерела виникнення уваровської тріади. А головне – в цьому була потреба.

             Тріумф Росії після поразки Наполеона був нетривалим, а повстання декабристів у 1825 році засвідчило, що в самому серці російського царату, в середовищі російського дворянства, визрів заколот, причину якого вбачали саме в ідеях французької революції, які продовжували хвилювати Європу. В липні 1830 року у Франції відбулась чергова революція, і хоча монархія у Франції збереглася, новий король Луї Філіп І отримав титул «король-громадянин». Французький революційний триколор знову став прапором Франції. Країна впевнено крокувала до своєї  другої республіки. Безпосередньо під впливом французьких подій повстала Польща у листопаді1830 року, і Миколі І довелося докласти немалих зусиль, щоб її приборкати. На додачу з 1817 року тривала Кавказька війна під проводом Шаміля, і кінця-краю їй не було видно. Дух лібералізму витав у повітрі, розвалюючи імперію. Потрібно було щось робити.

              Сергій Уваров ще у 1832 році, будучи тоді ще заступником Міністра «народного просвещения», направляє царю свою доповідну записку французькою мовою, у якій викладає свої погляди і переконує його в тому, що для попередження сепаратизму і революційних настроїв необхідно надати інтелектуальній еліті альтернативу ідеям декабристів. Микола І погодився з думкою Уварова і призначив його міністром. У розумінні Уварова, « Православя» повинно було сприйматися не як відносно самостійна релігійна сутність російського народу, а як інструмент державного впливу на духовно-релігійне життя людей.По суті тут не було нічого нового. Адже на той момент вже існувала більш ніж століття традиція (ще з петровських часів), коли Петро І остаточно зламав хребта навіть відносній самостійності російського православ’я. Що стосується «Самодержавія», то тут теж була певна традиція. Особисто Уваров не уявляв собі «просвещения» народу без державної ідеології з опорою на культові фігури російської імперської історії – великих імператорів – Петра І і Катерини ІІ ( до речі імператриця була хрещеною матір’ю самого Уварова.) Звязати це в єдине ціле і виправдати як обєктивну необхідність для Росії  - повинен був третій постулат – «Народність». Зміст цього постулату полягав у тому, що Росія становить особливу частину світу, до якої абсолютно неможливо застосувати вимоги і стремління європейського життя. Сила ж Росії полягає у незворушності основ її державного устрою, який є глибоко « народним». Саме тому необхідно притримуватись народних традицій і відкидати закордонний вплив, який за своєю природою  є  ворожим російському народу. Символом «народності» стає Іван Сусанін. Композитор Глінка пише одноіменну оперу, але державні ідеологи переконують його в необхідності її переіменування. Так зявляється нова назва музичного твору – «Життя за царя» (1836). У Костромі, на батьківщині Сусаніна було встановлено памятник (1851). Проте сам факт геройського вчинку піддається великому сумніву. Микола Костомаров у 1862 році присвятив цьому питанню цілу статтю. Дослідивши наявні джерела, історик писав: « По випадковому зближенню те, що видумали про Сусаніна книжники наші в ХІХ столітті, майже в такому ж вигляді в ХVІІ столітті в дійсності відбулося на протилежному кінці руського світу, в Україні. Коли в травні  1648 року гетьман Богдан Хмельницький ганявся за польським військом, один південноруський селянин Микита Галаган, взявся бути провідником польського війська, умисно завів його

в болото і лісові хащі та дав можливість козакам розбити ворогів своїх. Цей геройський подвиг самовідречення відрізняється від сусанінського тим, що він дійсно відбувся.» Отакої?! Та це нікого не хвилювало. Не було б Сусаніна, був би хтось інший.

          Сучасні російські дослідники, зокрема Арсеній Замостьянов стверджує: «В програмі Уварова помітне намагання  об’єднати різні національності Росії на базі самодержавства і православ’я, змішати в єдиний імперський суперетнос, визначений простим і зрозумілим поняттям «народність». Далі цей дослідник стверджує, що «... розуміння важливості ідеологічного інструмента в державному житті приходило поступово, з кривавими військовими втратами і небезпекою розпаду країни». Уваров «випередив свій час», «випробував зброю, яка пізніше стане смертельною і яка буде використовуватись для порятунку людства і для його знищення, ставши  невільно попередником Йозефа Гебельса, Йосифа Сталіна, Артура Шлезінгера і Михайла Суслова

          На скільки Сергій Семенович Уваров був першим у творенні офіційної державної ідеології можна сперечатися, але те, що в Російській імперії він вперше почав використовувати цю ідеологічну зброю через Міністерство «просвещения» важко заперечити. Наскільки серйозними були наміри новоспеченого міністра у цьому напрямі свідчить той факт, що під контроль намагалися взяти самого О.С.Пушкіна. В грудні 1834 року поет видав «Историю Пугачевского бунта» в двох частинах. Тема цікава, але вона вже не вкладалася в уваровську теорію офіційної народності і взагалі підривала її основи. Пугачов – не Сусанін, і машина великодержавної імперської ідеології почала працювати. Не безпідставно Пушкін писав : «Царь любит, да псарь не любит. Кстати об Уварове – это большой негодяй и шарлатан. Разврат его известен І далі поет пише вже безпосередньо про свою працю: « В публике очень бранят моего Пугачёва, а что хуже – не покупают. Уваров – большой подлец. Он кричит о моей книге как о возмутительном сочинении Так почав працювати «псарь» - імперська ідеологія.


Продовження матеріалу читайте наступного четверга.

Переглядів: 940 | Додав: bond | Рейтинг: 3.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]