Майдан – форпост національного спротиву
Нині кожен з нас аналізує суспільно-політичні процеси в Україні. Роблю це і я також. І, знаєте, щось мені тривожно стає від того, що наші Майдани останнім часом стовбичать на місці, а на велелюдних вічах повсюдно переконуємо самі себе й одні одних у тому, що всі вже давно знають, бо центральна влада давним-давно всім у печінках сидить. Активні громадяни, котрі тут, на Майдані, спостерігають, як наші місцеві деякі віча стають одноманітними чи навіть кволими…
Нам прикро, що народні збори подекуди поволі сходять нанівець. Через наші байдужість і «хатоскрайство», споглядання зі сторони, страх чи вигідне вичікування поодиноких розумників пори «чия ж візьме» – з високої народної трибуни обласного центру Прикарпаття вже доволі часто читають низькопробні вірші, лишень щоби засвітитися на екрані телебачення. Й нема на те ради… Смію так стверджувати, бо спостерігав, як одна пані, записавшись уже не вперше на виступ із одними й тими ж гейби віршами, пішла геть, як тільки-но дізналася, що прямої трансляції нема.
Так, івано-франківський і столичний Майдани, нарешті, хочуть полум’яних слів єдиного лідера, а не багатослів’я, не політичної тріскотні. Тут і повсюдно з народної трибуни повинні виступати ті, хто має що сказати людям. Промовець має говорити щось розумне, ділитися досвідом, пропонувати й переконувати… Зрештою, українські Майдани – це не школа пустослів’я чи нафталінового політиканства і не концерт художньої самодіяльності. Кожен Майдан (місцевий і столичний) – це форпост священного народного повстання. Українці, росіяни та представники інших національностей монолітно стоять зі щитами на барикадах із молитвою та з непохитною вірою в силу Божого слова. З нами священики і з нами Господь Бог. У всіх у серці віра в Перемогу, бо за нами Правда. І ми разом – сила!
Сьогодні народ чекає від поводирів повстання конкретного плану дій єдиного командира визвольного руху. Нас, майданівців, у жодному разі не поменшало – варто лише скомандувати й народу відразу побільшає. Вийдуть мільйони на заклик лідера народного протесту проти правлячої банди. Ще більше, ніж було торік у листопаді… За це з газетної трибуни й у народі ми маємо подякувати кожному студентові, хлопцям і дівчатам, всій нашій молоді за їх надзвичайну активність. Але молодечий запал, погодьмося, таки потрібно скерувати в правильне русло, щоб, не дай Боже, знову не пролилася невинна кров, бо вона вже була, а рани й досі кровоточать…
«Нашим воріженькам» дуже вигідна тимчасова бездіяльність повстанців. Бо навіть в активну фазу революції, коли сотні тисяч протестувальників зійшлися у Києві на Майдані, пригадайте, то злочинна влада вдавала, що в Україні нічого не відбувається. Народ мерз на Майдані, а Бурмило то по музейних залах у Китаї ходив, то до Кремля повзав. А тепер в Сочі полетів на Олімпіаду… на пораду до російського царя. Вже так історично склалося, що українські можновладці, а по-галицьки хруні, постійно їздять на пораду в кремлівську барлогу. А тим часом викрадають людей, ґвалтують, катують і розпинають, палять автівки… Чого ще чекати від провладних хижаків?
Тому так мені видається, що полум’я народного спротиву на вітрі революційних перемін от-от спалахне з новою силою. Непередбачувані дії, як буря, що все змітає. І на вітрі вогонь краще горить. А блискавку, тим більше, вже ніхто не приборкає. Хіба чинна влада насправді не розуміє?
У серці кожного з нас ще жевріє іскорка надії, що наш могутній народ, який всесильний, мирним шляхом переможе. Тож у рік 200-ліття Тараса Шевченка ми вже не повинні тупцювати на місці, а озброюватися – Божим і Шевченковим Словом. Це не я, а Великий Кобзар кличе кожного активіста й лідерів опозиції та весь український народ на звитяжний чин: «Борітеся – поборете!»
Ярослав Ткачівський,
член Національної спілки письменників України, депутат Івано-Франківської обласної ради
|
